Мрії мають втілюватися! «Ріголетто» на Брегенцському фестивалі

Український режисер театру ляльок Михайло УРИЦЬКИЙ – постановник більш ніж півсотні вистав на підмостках Києва, багатьох міст України, близького та далекого зарубіжжя. Крім того – викладацька діяльність (акторський та режисерський курси у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого), лауреатство міжнародних фестивалів (саме його «Оскар» в театрі ляльок став найкращою драматичною виставою «Київської пекторалі» у 2016 році) та постійна увага до робіт своїх колег-режисерів (відвідування яскравих постановок, поїздки на фестивалі Україною та закордон).

З числа найнепересічних оперних вражень – «Карміна Бурана» в антуражі Іудейської пустелі, «Травіата» у просторі італійської Арени-ді-Верона та «Ріголетто» на Боденському озері. Власне, сьогодні – про Верді в Брегенці (надалі – пряма мова автора).

Все почалося з інтернет-картинки, на яку випадково натрапив кілька років тому – декорація фантастичної вистави на лоні гірського озера. Сцена – розгорнута книжка, по сторінках якої маленькими нотами розсипані актори. А над усім цим прямо з озерної глибини височить велетенський скелет – сама Смерть.

Зачарований картинкою, звісно, розпочав пошуки джерела походження цієї краси. Виявилося це декорацією 1999 року до опери Верді «Бал-маскарад», створеною для музичного фестивалю в маленькому австрійському містечку Брегенц. На той момент ані про фестиваль, ані про саме містечко не чув нічогісенько, як, думаю, і більшість моїх співвітчизників.

Саме тоді й народилася МРІЯ! Мрія – неодмінно потрапити до того передгір’я Альп, та неодмінно почути класичну оперу в настільки модерновій декорації.

Певний час пішов на планування маршруту, полювання на авіаквитки, агітація друзів і… Одного дня з’ясувалося, що до зустрічі із Мрією – все готово: маршрут розписано погодинно, місця у літаку заброньовано, квитки на оперу роздруковані…

Цьогоріч у програмі Боденського фестивалю – одна з найвідоміших опер Верді – «Ріголетто» – на перший погляд, далеко не така фантасмогорійна, як могла би бути «Чарівна флейта», «Турандот» або «Лоенгрін» принаймі. До того ж, на мою думку, своїм сюжетом не зовсім відповідає можливостям оточуючого навколишнього природного антуражу, яке досить ретельно вивчив за картинками та фотографіями. Проте, організаторам видніше – «Ріголетто» – так «Ріголетто»!

Кілька слів, власне, про сам фестиваль. Завдячуючи інтернету, знаю, що подія має шанований вік та неабияку історію. Ще 1911 року простонеба прямо на березі почали грати театральні вистави. Далі – вимушена пауза Першої та Другої світових війн. А вже 1946-го один французький офіцер, колишній артист балету, втілив свою ідею фестивального тижня в Брегенці. Два кораблі, що стояли на якорі, розкладні сидіння та авантюризм із ідеалізмом – ось той фундамент, на якому ґрунтується цей фестиваль.

Брегенцський фестиваль, 1948 рік

Художньою основою слугував оркестр радіомовлення. Згодом долучився Віденський симфонічний оркестр… І вже 1949 року було втілено першу велику музичну виставу – оперету Штрауса «1001 ніч». Ну а справжній розквіт фестивалю прийшовся на новітню історію. Найбільш передові технічні розробки, застосування різних сенсаційних ефектів та залучення до постановок провідних творчих фахівців призвело до того, що більше 200 000 глядачів щорічно відвідують цей фестиваль.

Брегенцський фестиваль, 2010 рік

Красномовнішими можуть бути хіба що цифри. Річний бюджет складає 20 млн. євро,  субсидій – 6,94 млн., спонсорских грошей – 1,3 млн. На 40% фестиваль субсидується державою, на 35% – федеральною землею Форарльберг, ще на 25% – місцевим бюджетом. Цікава розбивка за глядачем: 62% приїздять з Німеччини, австрійців – 23%, зі Швейцарії та Ліхтенштейну – 13%. На інші країни – почесні 2%. І щодо цього року, точно знаю і пишаюся, що в цих двох відсотках були і ми, українці!

Але, ближче до «Ріголетто». Разом із нами на берег озера сходилися глядачі великої чисельності. Вчергове захоплююся німецькою організованістю та порядком – у нас іноді до метра не спуститися без того, щоб ноги не відтоптали, та ґудзики не повідривали, а тут 7000 людей непомітно як, але швидко й спокійно, пройшли повз привітних стюардів і зайняли свої місця. Дорогою до свого сектору проходимо повз оркестру, який найближчі три години проведе у приміщенні концертного залу – завдяки трансляції на величезні монітори ми мали прекрасну змогу спостерігати і за оркестром і за диригентом. Та й взагалі, планування арени–максимально просте, але при цьому з будь-якої точки – центр чи бокові місця– прекрасна видимість всього сценічного майданчика. Наш сектор – не самий центральний, з цілком зрозумілих причин. Упереджуючи питання, зазначу, що ціновий діапазон – від  30 до 378 євро за квиток.

На розігріві працюють потішні оркестрики, поміж рядами із репризами бігають клоуни… Проте, найпривабливіше для розглядання – з озера піднімається величезна голова блазня. Прямо на воді розташувався чи нашийник, то чи мереживний комір. А дві велетенських руки височіють над водою – одна з них тримає справжню повітряну кулю.

На годиннику 21.00.Над далекими альпійськими вершинами виблискує, гримить (за прогнозом мала бути гроза), і… раптом… Грім заглушають звуки литаврів. Промінь світла, змагаючись яскравістю із блискавкою, падає на маківку голови блазня. Верхівка розкривається, і конферансьє, подібно Афіні, що народилася, за деякими грецькими міфами, із голови Зевса, вистрибує із самої маківки, вітає глядачів різними мовами.

Звучить увертюра. Повітрям на тросі, над озером, із величезною повітряною кулею в руках, летить на сцену головний герой – Ріголетто. Ось він майже досягає сцени, повітряна куля виривається у нього з рук та злітає у небо. А наш блазень… летить прямо у воду. Звичайно, за декілька секунд виконавець з’являється на сцені… Але цього вже достатньо, щоб публіка одномиттєво вигукнула своє перше WOW (але далеко не останнє).

З першої миттєвості, з перших секунд, розумію – я щасливчик! На озерній сцені відбувається щось неймовірне. Нічого схожого на класичні постановки, де соліст має одну мізансцену (я по центру і анфас – щоб не сильно випирав живіт, не домінували три підборіддя), а хор із масовкою – не надто швидко, щоб без задишки – плавно переміщаються навколо. А тут артисти рухаються всією поверхнею голови блазня, пальцями  руки цьго монстра переходять до роту гігантської ляльки, виробляють немислимі трюки, виконують арії на трапеції, у кошику повітряної кулі, сходячи канатом, балансуючи прямо на маківці блазня… І співають! Співають прекрасно! Жодного «слабкої ланки» – ансамбль чудовий. Божественна музика Верді звучить ідеально, прекрасні сольні номери, красиві до мурашок по шкірі дуети великого Маестро. І, безумовно, все це у виконанні чудового оркестру під керуванням диригента Енріке Маццола.

Окремо зупинюсь на акторах масових сцен. Свиту Герцога зображують акробати, циркові артисти (мені, принаймні, так здалося). Всілякі сальто, трюки, пантомімічни номери, пірнання у воду… Погодьтеся, для традиційної оперної постановки – вкрай незвично.

Власне, як і незвичайний  сам жанр, обраний режисером для цієї опери – трагіфарс.  Адже, як ми звикли – мелодраматичний сюжет, сльозливі виконання, заштамповані трагічні жести, фальшиві страждання й фінальна смерть… Герой або героїня, вмираючи від чого завгодно (хоч від туги, хоч від сухот), обов’язково тримаються чомусь саме за живіт, і довго-довго помирають аж допоки слухачі (вони ж глядачі), не почнуть помирати разом із ними… Натомість у цій постановці – безліч несподіваних комічних моментів, від яких зала здригається від реготу. Герої – потворні, нікчемні й смішні… ось тільки їх зовсім не шкода. А кого жаліти в цьому цирку виродків, у цьому фрік-кабаре? Герцог – мерзотник «в законі», а Ріголетто – негідник, співучасник усіх його мерзот. На цьому фоні й знаменита арія Герцога «Серце красуні вічно мінливе» звучить далеко не легенькою пусто-порожньою пісенькою. Ні, це – маніфест циніка, адже ілюстрацією до арії стають жіночі звиваючі «тушки», що висять, подібно до страшних комах, які заплуталися в павутині, сплетеному для них Герцогом між пальців велетенської руки в озерній гладі.

Друге виконання тієї самої арії Герцога відбувається в момент смерті Джильди, розвалившись у гамаку, який дивним чином закріплений на маківці черепа монстро-ляльки. І навіть Джильда, улюблена дочка блазня Ріголетто, виглядає у своїй безглуздій блакитній сукні, як мінімум, не дуже розумною й далекоглядною дівчиною.

Звісно, такий жанр обрано режисером.  І він є повністю переконливим – і режисерськими використанням засобів та прийомів, у тому числі театру ляльок (величезна механізована голова блазня та «живі» руки, мавп’ячі та свинячі маски, фантасмагоричні костюми слуг Герцога – можна сміливо говорити, що це – ростові ляльки), і пантоміми, і цирку з його трюками, акробатикою, та навіть, спортивних елементів. При цьому опера не припиняє бути оперою. У наш час саме змішування жанрів та театральних прийомів створює цікаві та несподівані твори, які здатні дивувати й привертати увагу глядачів. Доводять це своїми роботами Філіп Жанті, Джеймс Тьєррі, Дуда Пайва і, зрештою, Роберт Вилсон.

Ким є цей режисер, який настільки сміливо та незвично інтерпретував одну з найвідоміших опер?  Ім’я йому – Філіп Штельцл (Philipp Stölzl), відомий перш за все кліпами для «Рамштайн», кількома кінофільмами, та оперними постановками у театрах Берліна, Дрездена, Зальцбурга, Відня. Відтепер я пам’ятатиму його ім’я, перегляну кліпи, знайду фільми і зроблю все, щоб потрапити на інші його вистави. Адже його режисура – блискуча, кожен момент, кожна секунда – придумані, кожну подію акцентовано, глядач ані на мить не залишається розслабленим. Артисти вдаються до можливого і неможливого, весь функціонал декорації працює на всі сто відсотків…

А функціонал – безмежний. Сценографія дає режисерові неймовірні можливості. Центральна частина – блазнева голова– рухається у всіх напрямках. Одного моменту вона опускається із створенням ілюзії занурення підборіддя під воду; іншого – піднімається над сценічним майданчиком, щоб зверхньо поглянути на те, як ці виродки – герої опери – копирсаються десь там внизу. І в той самий час ця сама голова із неймовірною ніжністю поглядає на Джильду, або раптово викривляється у саркастичному оскалі. У певний момент величезні очі випадають з очниць і відправляються плавати в озері, гігантськими бутафорськими молотками актори відбивають ляльці ніс, щипцями виривають зуби… Аж ось перед нами череп – маска смерті. А для режисера це – додаткові сценічні майданчики – місця дії і у ляльковому роті, у порожніх очницях, та у зяючій порожнечі – там, де тільки но був ніс…

На моменті, коли здавалося, що всі ракурси із можливостями голови використано, під звуки арії Джільди,– найпотужніші потоки води вивергаються із порожніх очниць монстра, чим вчергове змушують семитисячний натовп заходитися у неймовірному захваті.

Про неймовірність цієї голови говорять і суто цифрові показники. Відстань від нижньої щелепи до верхньої частини складає 13,5 метрів. Діаметр очних яблук – 2,7, а відстань між вухами – 11,3 метри. Вага самої голови – 35 тонн, а з урахуванням нижніх конструкцій – всі 140. Всередині голови призначені місця для 13 осіб. Конструюванням та установкою декорації займалися 12 фірм – 11 із Форальбергу, та одна німецька, з Берліну.

Основний сценічний майданчик – комір блазня, який знаходиться під кутом до глядачів задля кращого огляду. Таке розташування створює для акторів певні незручності. Але вони ніщо порівняно із тими, які виникають під час руйнації – у певний момент все починає валитися і розсуватися на кілька різних за величиною та висотою сегментів. Підводні механізми рухають комір, і глядач просто не встигає помічати, як поміж частинами сцени з’являються містки, сходи і переходи.

Ще дві частини декорацій – руки блазня. Одна –  «Ліндау» (за назвою містечка, з боку якого її зведено), інша – «Брегенц» (відповідно). Рука «Ліндау» має 11,5 метрів у довжину, до кінчика середнього пальця. На її установку  знадобилося десять місяців – від креслень до виготовлення та монтування на Боденському озері. Рука «Брегенц» тримає повітряну кулю, яка у кульмінаційний момент вбивства Джильди, злітає в небо разом з артистами.

Сценографія (язик не повертається назвати це чудо декорацією) безумовно приголомшує. Вона несподівана, образна, дієва… Дає режисерові необмежені можливості. І хто ж цей неймовірний сценограф? Так, сценограф – він і режисер, той самий Філіп Штельцл (в співавторстві з Хайке Фолльмер). Інформації щодо імені інженера (або, швидше, цілої інженерної групи), хто розробляв функціональність цього всього, не знайшов, але всі механізми дієві, працюють над водою і під нею – від чого рухаються голова, кисть руки, кожен палець «Ліндау», злітає в небо повітряна куля… А як працює система страховок (адже артистам доводиться виконувати найскладніші трюки) – для мене взагалі повний захват і наукова фантастика. Особливо це вражає порівняно з існуючим (і не завжди позитивним) досвідом спілкування із багатьма завідувачами постановочної частини театрів… Коли на твоє елементарне прохання зробити так, щоб умовна кватирка відкривалася, а ще (ну ось зовсім знахабнів режисер!) і закривалася, раз у раз чуєш «Це неможливо!». А от і ні, виявляється – можливо усе!

Можливо усе, за наявності таланту, команди та, найголовніше, бажання створити щось абсолютно нове, несподіване, неймовірне. Можливо усе, коли є козир – нереально красиве Боденське озеро (ця родзинка використовується на повну), коли є правильна маркетингова політика. Коли є всі складові успіху, то й успіх є!

Цього літа «Ріголетто» на фестивалі в Брегенці подивилися понад двадцять тисяч глядачів. І нехай мені ніхто не розповідає про те, що неможливо вирушити до Європи і потрапити на таку чудову культурну подію. Повторюся –  можливо усе, за наявності мрії та бажання на її втілення!

Моя мрія – щоб якомога більше моїх друзів, знайомих, співвітчизників наступного року змогли почути безсмертну музику Верді та побачити на власні очі «Ріголетто» на плавучій сцені (одна постановка Боденського фестивалю триває два сезони).

А сам я починаю мріяти про сезон 2021/22, коли над Альпами лунатимуть арії «Мадам Батерфляй» Джакомо Пуччіні. Чим на цей раз дивуватимуть організатори і постановники?

PS. У дописі використано фотографії із особистого архіву Михайла Урицького та фотоматеріали сайту bregenzerfestspiele.com

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *