Національні перлинки фестивалю pUPpet

З 21 вистави ІІІ Київського міжнародного фестивалю театрів ляльок pUPpet, нижче йтиметься про вісім бачених. Безумовно, за наявності часу цікаво було б отримати максимальний зріз підготованої насиченої фестивальної програми. Але цього року сталося саме так – в пріоритет йшли ті вистави, про які вдалося зібрати бодай яку переконливу інформацію. За дужками залишилися київські постановки та ті вистави, промоматеріали яких підказували, що ходити можливо й не варто.

І навпаки, з японською виставою «Це секрет; L-O-V-E» просто фізично не перетнулися у часі. Що саме відбувається протягом трьоххвилинного шоу Юкі Кудо (Театр «Puppeteria») так і залишилося для мене секретом.

Тож, у сухому підсумку залишилося вісім вистав, про кожну з яких є що сказати окремим розлогим дописом. Але поки що – короткий постфестивальний огляд.

Формат минулогорічного огляду – із провалами та злетами – цього разу не спрацьовує, адже перед очима промайнула блискуча сімка вистав та одна колекція великоголових уніфікованих істот. З них і почну.

Краківський театр «КТО» з Польщі привіз свого вуличного «Peregrinus» на «Золотого лева» до Львова, а вже за кілька днів його дивився глядач на Контрактовій площі.

Ми всі – різні. Але, наскільки ж ми всі однакові!
Холодний розрахунок режисера Єжи Зона це чітко фіксує – його перформативний вислів – ніби вбиває ці факти сваями в землю. Звісно, подібний ранок – тільки у тебе одного, – ніби промовляють безмолвні виконавці найтиповішого ранкового ритуалу сучасної людини. Абсолютна правда, що саме ти не підвладний жодній з релігій – ти унікальний, – ніби погоджуються великоголові, й відразу пропускають глядача основними таїнствами корпоративної релігійної культури сучасного офісного життя.

Обережний та ефектний інтерактив вистави навіть не передбачає якогось одночасного глядацького дійства. Роздані маски (які до того ще й роль програмок виконують), самі по собі й підштовхнують усіх до вигляду переґрінів, навіть, якщо кожен з нас все ще продовжує дивитися виставу про своїх знайомих, продовжуючи не бачити у персонажах себе…

Із наступними семи виставами – щось неймовірне – їх навіть не поранжувати. Кожна концентрована, колірована, неймовірна!

Традиційно для української публіки гості з Китаю (Театр ляльок провінції Сичуань) показують фрагменти та окремі концертні номери. Але й цього цілком достатньо для того, щоб глядацька зала просто біснувалася в екстазі.

Основна «неочікуваність» – програма з дев’яти епізодів побудована абсолютно без драконів. Розрив шаблонів (напр., що Китай – це виключно танці драконів) – результат постійного мультикультурного обміну. І цій величній країні із тисячолітніми традиціями є чим дивувати і без звичних для європейського простору шаблонів.

Кожен епізод – витонченість, візуальна легкість та непересічність. Рівень ляльковедення – зачаровуючий, кожна лялька живе на сцені насиченим життям, виконує доволі складні дії (навіть як для актора-людини), та робить це на височайшому рівні. Чи то жіночі танці, чи військові вправності чоловіків, чи кумедні забавки літніх ченців… Кожен номер не є відірваним від загальної структури та дотримується надсистемного завдання з донесення та гідного представлення китайської культури. Тому тут і традиційні костюми, і взірці високої моди, і мелодійні переходи від класичної опери представленої провінції до цілком сучасних композицій.

Знову й знову повертатимуся до рівня майстерності акторів. Складна механіка ляльок, продумана географія рухів (жодного зайвого), внутрішній розвиток та вихід на яскравий фінал. А окремими номерами глядачів просто розчавлювали. Віртуозність лялькових акробатів доведена до стадії цілком ймовірного змагання із живими людьми – настільки рухи точні, та відточені навички!

Номер з ляльками, що змінюють обличчя й взагалі не можна дивитися спокійно. Раціональність мозку викидує білий прапорець і говорить «Здаюся! Це направду диво!»

Приїзд китайського театру ляльок провінції Сичуань в Києві зрезонував настільки, що на їх виступ зала (чи не єдиний приклад за весь фестиваль) просто ломилася від глядачів. Забитою була вся зала – сиділи, стояли, висіли… І було заради чого!

Сербські учасники фестивалю акцент зробили на тіньовому театрі. Взаємини людини із тінню – одвічні. Тінь бігає за людиною. Людина бавиться у «песиків» своїми складеними пальцями, руки відтворюють інші тіньові образи, або навіть людина у повний зріст стає персонажем оповіді за тканиною…

В основі вистави «Байки з тіней» класичні сюжети Ла Фонтена. Нам простіше та не так образливо дізнаватися правду про себе крізь уособлення власних вчинків із представниками фауни. Крок, який зробили у Крагуєвацькому Театрі юного глядача – люди-актори стали складовими частинами до тіньових героїв байок.

В роботі режисерки Бісерки Колевської строго дозовано використання сценічного дива із базовими поясненнями його природи походження. У який спосіб з акторів людської подоби «збирається» слон чи лев – глядач бачить так само чітко, як і саму історію байкаря. Гармонізовано все. А респектне використання ключових слів українською мовою від сербських акторів зачаровувало глядачів ще сильніше.

Основні засади національного театру та його представлення в світі в рамках фестивалю продемонстрував Паоло Реч з італійського Театру ляльок «Bambabambin» (м. Алано-ді-П’яве).

Мистецтво театру ляльок виникає майже нізвідки й у тебе на очах. Ось – маленька валізка, ось збитий дерев’яний каркас в людський зріст. Ось скроєні матерії, які наче на просушку розвішені на подвір’ї. Решта «мотлоху». Завіса. Чарівний дух – і розпочинається справжє диво. Ганчірки оживають, починають рухатися, говорити, діяти… Більш того, цілком можуть не погоджуватися зі своїм лялькарем… Така вона традиційна італійська школа. І така вона незкінчена «Арлекінада», яка збирає ярмаркові площі та свого прихильного глядача.

Паоло – людина-оркестр. Сам на сам із своїм мікро-театром, керує та одночасно підкорюється квартету персонажів. Чудовий комунікатор, який шанує свою італійську, проте знаходить можливості для адаптаційних моментів та підкорює українського глядача опанованим словом «пательня»…

Арлекін цього показу кидав виклик самій Смерті. Сюжет є класичним, інструментарій – традиційний. І разом з тим завдячуючи тій самій магії театру ляльок відірватися стає неможливо. Національна школа, яка проходить століття, відточуюється та доходить певної філігранності – це неймовірно!

Про інші родзинки ІІІ pUPpet – вже наступними дописами.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *