Улов до Дня рибалки. Сезон 2018/19. Фестивальний огляд (Світ)

Від загальних числових значень минулого сезону до фестивалів (Київських та Всеукраїнських)…
На черзі –

МІЖНАРОДНІ ФЕСТИВАЛІ

На сьогоднішній день чи не найбільша проблема – навігатор в буремному світі вистав. І якщо про київські прем’єри є можливість довідатися з нечисленних, але все ж таки дописів блогосфери, то про вистави із-за кордону – майже нічого не відомо до самого перегляду.

Не сприяють отриманню інформації і оргкомітети фестивалів, програми яких складені таким чином, що в кращому випадку отримуєш назву вистави та країну походження.

Щастить, коли на ресурсах організаторів зустрічається опис та візуальна інформація про проект. Але розраховувати на подібне не завжди доводиться, тому, на порталі «Театральна риболовля» виокремлено розділ із фестивалями, завдання якого максимально деталізувати учасників, зібрати бодай базову інформацію щодо проекту, якщо пощастить – фото/відео ілюстрації. Деякі вистави доніні висять у напівзаповненому стані. Деякі пункти заповнюються у самий дивний спосіб…
Роботи по структуруванню театрального сегменту вистачає як у межах країни, так і на фестивальній ниві.

Попередня частина підсумків сезону завершилася оглядом Українського формату Міжнародного театрального фестивалю камерних вистав Andriyivsky Fest.

З закордонних його учасників і продовжуємо…

Andriyivsky Fest

III Міжнародний театральний фестиваль камерних вистав Andriyivsky Fest розпочався із вивчення програми. Певні ворнінги «ти туди не ходи» вдалося зчитати ще на етапі дослідження афіш.

Поза переглядом опинився переможець українського відбору – вистава харківського Театру «19» «Звірячі історії» (реж. Ігор Ладенко). Роботу дуже кортить побачити ще раз, але тепер вже у повному форматі, а не з кастрованою декорацією та в умовах затиснутості у надтісні стіни театру «Колесо»…

У фінальному переліку з восьми вистав залишилося три. Литовський «Дивовижні речі» – бо МакМіллан, афінський «Мольєр, Комедіант» – бо Булгаков з Греції, польський «Фін Де…» – бо промо спонукало…


Започаткований формат огляду із Провалом, Здобуттям та Тілом фестивалю, на жаль, для Andriyivsky Fest не працює.
Жодного здобуття – розчарування по всьому, навіть відбірному репертуару. Всі три переглянуті вистави, штовхаючись, вмістилися на одній жордочці Провалу.

Провал фестивалю

Якщо театр «Druga Strefa» з Варшави безталанно спекулював темами сюжетів, з яких було скроєно виставу «Фін Де…» (реж. Сильвестр Бірага), а театр «Kitas kampas» із Вільнюса спекулював на інтеракивності (детально розглядав виставу тут), та трансформував задум драматурга у «радіотеатр» із монотонним проговорюванням литовського тексту «Дивовижних речей» (реж. Кирило Грушаєв) із російськими та англійськими субтитрами, то Греція спекулювала на авторі та ляльках.

В назві театру з Афін – «White Puppet Theatre» – закладено певна ляльковість.
І велика лялькова одоробальність у виставі направду присутня – ростова неворухка та не дієва лялька Мольєра.
Яке їй відводилося навантаження у виставі – зрозуміти досить складно, адже весь її функціонал – зображення автора, який за столом пише свої п’єси. Все!
Якщо на цьому режисерська фантазія добігла краю – вистава не вартувала часу, витраченого на дорого до театру…

В авторстві п’єси до вистави «Мольєр, Комедіант» заявлено Михайла Булгакова. Тривожний дзвіночок – зв’язка Булгакова з Грецією – пролунав. Вже перші хвилини вистави переконали – Булгакова в п’єсі не валялося – для «сюжету» взяті основні моменти біографії Мольєра та складені в сумнувату канву розповіді невигадливої викладачки з літератури…

Єдиний і безперечний плюс вистави – не надто довго – хвилин 50 акторка, вона і режисерка з нетиповим для Греції іменем – Ірина Бойко, побродила сценою, почитала напам’ять біографічні дані про Мольєра, поводила його рукою над папірцями – і на уклін.
Хоча, для такого більш ніж посереднього рівня, і 50 хвилин – занадто.

pUPpet

Вересневий Київ мав, абсолютно без усіляких іроній, унікальну фестивальну програму в рамках II Київського міжнародного фестивалю театрів ляльок «pUPpet». Ініціатор – Київський державний академічний театр ляльок – попрацював над шикарним представництвом – 22 вистави з 14 країн світу, включно з Ісландією, Бразилією та Китаєм.

Саме тому багатократно шкода, що весь цей театральний розсип мали змогу побачити досить невеличка кількість глядачів – маркетинг pUPpet і без того пас задніх, так ще, як з’ясувалося, гнав трафік зовсім до іншої локації, де фестивалю не було й поблизу. Маркетинговий кейс як не варто промотувати фестиваль, на прикладі конкретного міжнародного фестивалю викладено за посиланням.

Провал фестивалю

Яскравих провалів може б і не було, якби оргкомітет не почав міжнародну програму розбавляти київськими виставами, які самі по собі не витримували жодної критики, так ще й до позиціонування фестивалю мали опосередкований дотик. Африканські танці театру «Колесо» навмисно не пішов дивитися – хай мені про це буде просто не відомо (вистава «Африканські казки», реж. Марія Грунічева). А от ТЮГівська «Лялька, що змінила світ» (реж. Костянтин Удовенко) піднадкусювала загальне позитивне враження від події.

Здобуття фестивалю

Вистав, від яких було не відірватися – зарясніли фестиваль. Але най-най враження залишилося від «Історія принца Х.» (реж. Яцек Маліновський) Білостоцького театру ляльок. Це сто-п’ятисоте трактування шекспірівського «Гамлета», втілене в форматі моновистави камерної сцени із цілковитим ігноруванням тексту та використанням інструментів театру ляльок.

«Історія принца Х.» – дивовижно придумана режисером вистава, зачаровуюче втілена актором Błażej Piotrowsk і просто незрозуміло проігнорована членами журі. Вистава не отримала ні-чо-го.

Хоча, як нічого?
Затамовану увагу глядача, шалені овації та надприємні спогади без малого рік потому.

Тіло фестивалю

Цілий ряд фестивальних вистав подарував приємні моменти та спровокував щирі овації задоволення. Не стільки вистава, як китайська версія «театрального ВДНГ» під загальною назвою «Південно-китайський ляльковий бутик» Театра ляльок провінції Гуанчжоу. Безмежно придумкувата історія того, «Як було винайдено політ» (реж. Емілія Мрдакович) від Театру юного глядача сербського міста Новий Сад.

Грузинський Чарлі Чаплін, який пише «Лист до Джеральдіни» (реж. Елен Мацхонашвілі) роботи Батумського державного театру ляльок та юного глядача. Бездоганно-сценографічне «Інтерв’ю з відьмами» (реж. Євген Корняг) Одеського обласного театру ляльок у досить некомпліментарній драматургії із яскравими акторськими роботами.

А від Кріс Мігель очей і взагалі було не відірвати. Її «Карменсіта» (реж. Данило Томік) – виклик всім і кожному, хто наганяє сум на глядача, або безкінечними моралями заколихує дитячого глядача та дратує їх батьків. Бразильський Театр ляльок «Кріс Мігель» із Сан Паоло – надприємне знайомство із театрами Південної Америки.

Про дивні вистави, а в окремих виставах – фестивально не продуманих, писав у відповідних оглядах, і повторне згадування щодо них, можливо, й не дуже потрібне.

Фестиваль жіночих монодрам «Марія»

В п’ятнадцяте відбувся Міжнародний театральний фестиваль жіночих монодрам «Марія».

На камерній сцені ім. Сергія Данченка Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка ласкава господарка Лариса Кадирова вправно деригувала фестивальними подіями. І глядачів передмовою налаштує, і теплим словом доторкнеться до кожної театральної людини в залі, і подарунками виконавців одарить… За рівнем домашньості, фестивалю «Марія» рівних не знайти!

Більше питань до фестивальної програми. Не маю відомостей щодо принципів її формування, але траплялося по ходу всяке різне. Підготуватися майже неможливо – всі матеріали позбавлені назв театрів, оригінальних написань титулів вистав тощо. На сторінці фестивалю до сих пір зяючі порожнечі навпроти більшості вистав…

Серед учасників фестивалю жіночих монодрам траплялися чоловіки-виконавці, і деякі роботи справили дуже приємне враження. Хоча і кількість вистав за межами, з яких найкращим рішенням було піти – також високе.

Провал фестивалю

Шість з транадцяти вистав фестивалю просто залишив прямо по ходу дії.

Одразу два проекти з фестивалю можна було б направляти на доопрацювання життевих прошивок як драматурга, так і режисера з акторами. Вистава Словаччини-Британії «Ненавиджу» та ізраїльська дивина «Жити гарно». Модель поведінки героїв викликають дуже багато питань. А у комплекті із невигадливістю режисерів – дивитися просто нема чого.

Білоруська «Мати» – вистава, в якій актриса мордує «першою читкою» п’єси ні в чому не винних глядачів – ясна справа, що ні про яку виставу на сцені не йдеться. Польська вистава «Спереду та позаду» – перенасиченість образністю та манірністю. Вистава «Крилаті історії», яку привезли із Дніпра, швидше за все схожа на буфонадну нарізку всього з усього для бенефісу акторки, репертуар якої глядач знає напам’ять. Розгледіти у тому винегреті з Шекспіра, Чехова та Пушкіна виставу – не вдалося. А вірменська «Леді Макбет» – найцікавіша задумка з переліку тих вистав, з яких пішов. По-перше – оригінальний підхід до прочитання класичного Шекспіра – моновистава від особи самої леді Макбет. Але на рівні цікавого задуму вистава і зупинилася – бо надалі спостерігати було хіба що за акторською метушнею.

Здобуття фестивалю

Однозначного wow-ефекту цього фестивалю не сталося, при тому, що дуже гарні роботи були.

Тонка та прониклива історія з Дрогобича «Маргарита і Абульфаз» (реж. Ірина Калашнікова) – жінка створила постановку для жінки (Олена Дудич) за мотивами жіночої щемливої літератури (Світлана Алексієвич). Дивиться на одному подиху. По-мексиканські темпераментна та палаюча «Скажена голубка» (реж. Людмила Колосович); андерсенівська казочка в пару-трійку строк «Стара вітряниця» (реж. Сергій Брижань) перетворилася на вдумливу та проникливу виставу з Наталії Брижань з Хмельницького. А трансформація невпевненого актора в переконливого персонажа відбувалася в режимі реального часу силами Матеуша Дескєвича у виставі «Бути, як Чарлі Чаплін» (реж. Матеуш Дескєвич та Пьотр Висомірські).

Тіло фестивалю

Вистави, які до сих пір не згадав.
Литовські «Діти криги» (реж. Біруте Мар) залишили враження кон’юнктурного, та навіть спекулятивного використання матеріалу для вичавлювання співчуття. Польська «Солодка» за Марією Матіос – знайдена форма та недокручена реалізація. А бенефіс Лариси Кадирової «Не плачте за мною ніколи» (реж. Сергій Павлюк) за тією самою Матіос – загравання із фестивальною публікою та робота на камеру (щонайменше, саме так було в рамках фестивалю). Саме цю роботу є бажання переглянути в репертуарі, адже всі елементи ґрунтовної роботи – режисера, художника і актриси – у наявності. Питання – антуражу…

Mime Wave Festival

Термін «фізичний театр» в київському театральному просторі не дуже поширений. І якщо знання про нього у старшого покоління обмежуються Марселем Марсо, то далі діло не пішло. І це при тому, що універсальна мова тіла зрозуміла без слів, перекладу тощо.

Виправити ці прогалинки і взявся I Міжнародний фестиваль фізичного театру Mime Wave Festival. Скажу чесно, внутрішньо пройшов усі стадії – від сумніву в можливості цікавої дії на початку, до захопливих переглядів проектів протягом фестивалю.

Встиг переглянути п’ять проектів, про які обов’язково розкажу пару слів.

Провал фестивалю

Дуже важко не наштовхнутися на звинувачення у передвзятості, але спостерігати за випускною роботою студентів Київської муніципальної академії естрадного та циркового мистецтва («Mim-art», постановка Наталії Ужвенко) було важкувато.

Побачити ті всім відомі зачатки яскравих випускників, які працюють світом у Cirque du Soleil не вдалося. На сцені – затерті голкою програвача вінілові записи стандартного набору мелодій, під які рухаються міми та через раз синхронно розказують свою історію, яку треба коротити й коротити до самісінького змісту.

Здобуття фестивалю

Справили надяскраве враження голландські студенти з роботою «Gerben de Johg and Hali Neto» (Amsterdam Academy of Theater and Dance).

Здавалося, такі самі студенти, як і кияни, але номер – від сюжету і до втілення, від сценографії до технічної сторони питання – задоволення. Найголовніший елемент – кардинальний сюжетний злам – присутній. Історія непередбачувана, та тримає до самої фінальної ноти!

Тіло фестивалю

Серед іншого лишилося три вистави. Шведська «Leap of faith – for I survived» («Надія на життя») – уявлення митців Стокгольму про реалії біжанців. Втілення рівня «Червоної спеки» зі Шварценеггером – ніби туди, але від реальностей далеко-далеко… Хоча, країна із найвищим індексом щастя, цілком можливо, інакше біженців і уявити не може…

«Метаморфоза» (реж. Анастасія Любченко) – полотно яке найзрозуміліше демонструє можливості фізичного театру. Безсловесна історія, органічно втілена мовою тіла, із залученням яскравих образів, які можуть варіативно зчитуватися, в залежності від рівня підготовки, театральної надивленості та актуального порядку денного в країні. Втілення – живе та динамічне, акторський рівень – візуальне задоволення!

Фінальною крапкою фестивалю став «Swarm» («Рій») – перфоманс Фабіана де ла Квінтана, який був поставлений за фестивальний термін із найрізношерсною акторською братією. В один «Рій» було зібрано різні школи та підготовки, різні мови та культури… І у підсумку у глядацькому оточенні людський рій витанцьовував свою геометричну партитуру, із прологом, епілогом та розвитком, затухачючи та спалахуючи гіперактивністю знову і знову…

ІМХО, Mime Wave Festival – найпереконливіший приклад фестивалю – концепція + стратегія + міжнародна представленість + закоханість в справу = крутий фінальний продукт!

І це тільки та краплинка фестивалів, з більш ніж півсотні, на яких мені пощастило побувати. Тож, аргументів для приватних розмов та аргументаційної бази одній дуже театральній людині (з початкового фестивального огляду), та для всієї театральної спільноти в мене вистачає. Кількісні показники зростають. Чекаємо на рост якісних.

А вже наступна частина підсумків буде про прем’єрні вистави сезону.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *