«Кольорові ігри» Бірути Баневічуте

(говоритиму пошепки, щоб не наврочити)
ІМХО, театр в Києві виходить за межі шаблонності, передбачуваності та нафталінності.
Звісно, не всі, й не одночасно, і ще дуже великий відсоток шопопало-шоу.
Але тим приємніше знаходити перлинки, які залишають сподівання на те, що в Києві є що подивитися, і, ще важніше – дітям показати.

Досить схематичний розклад театрального життя.
Десятиріччями діалог між глядачем і театром вибудовувався наступним чином.

Рочків з трьох мамуся чи бабуся за ручку приводять дитинча до Театру ляльок, де здебільшого нафталінові Колобки втікають від підтоптаних зайців із ведмідями.

Згодом – шкільні роки із зорганізованими виїздами класом на вистави за шкільною програмою. Грають це частіше в денний час – актори розуміють, що пекторальної комісії в залі нема – чого зайвий раз карячитися. І (може це мені так не щастило з виставами шкільного буття) показують щось в пів-руки, в пів-ноги та за скороченою програмою.

Далі, після подібних театральних тортур, якщо від слова «Театр» не починався нервовий тік, в романтично-цукерко-квітковий період парочка забігла в театр, і якщо знову потрапила на заламування рук черговим Народним в черговому Національному, то доля театрального глядача на цьому завершується.

(все вищенаведене має під собою конкретні приклади, назви, імена, паролі та явки. Хоча, звісно, викладено занадто концентровано, і в реальному житті перемежовується купою інших, відсторонених подій).

Шаблонні театри, шаблонні вистави, статичні актори й беззалучені до процесу глядачі.

Рівно рік тому, 25 лютого 2018 року в Києві на сцені Центру сучасного мистецтва «ДАХ» відбулася прем’єра вистави, яка пошатнула всю кондову театральну структуру.

«Кольорові ігри» Бірути Баневічуте – нічого схожого з історіями про їжачків, сидіння в кріслах глядацької зали та вистрибування з-під нагляду мамці-бабці.

Й найперше розбиття шаблону – цільова вистави – від 0 до 3 рочків (і що важливо, повна відповідність ЦА, на відміну від аналогічного позиціонування інших вистав).

Жодних моральних викладок, жодної фіксації до місця в просторі.

Вистава має певні кілочки, за якими просувається від початку до фіналу, і кожного разу нову режисерсько-акторську групу. Безпосередніми учасниками вистави є самі дітлахи, а опосередковано і їх батьки.

Структурно вистава вибудована на тих рівнях сприйняття, які є більш розвиненими у цільової в коротких штанцях. Активність/перепочинок регулюється світлом; зовнішня атрибутика – рухлива та яскрава; пластична фея вистави – гнучка, рухлива, тепла, своя…

Низка дій кожного разу з іншими іграшками, після чого палаючі оченята спрямовуються в самісінький епіцентр сценічного простору, і на всі лади починає креативити. Комусь до смаку повторити побачене, хтось виявляється не згодним, і бачить дії з тим самим м’ячиком кардинально інакше – що одразу й демонструє.

Таких підходів з покроковим ускладненням – три, із сетами, які враховують термін конценрації дитячої уваги.

Вистава народилася з методики Біруте Баневічуте, основи якої лягли в її тренінги (до того ж анонсований вихід книжки із зібраним та структурованим досвідом).

Спостерігати за тим, що відбувається на сцені – неймовірно. Відсутнє загальне «Прокрустове ложе», під яке роками підганяли маленького глядача. Кожен сприймає інформацію в своєму темпі, із зрозумілим йому рівнем складності, масштабом. Реквізиту стільки, що цілком нормальною була ситуація, коли одному з малюків конче необхідно було п’яток м’ячиків, коли попит на них був чи не найпіковим.

Загальна атмосфера розслаблення, спокою та творчості. Простора чиста сцена, взуття за межами глядацької зали, кілька простих та інтуїтивно зрозумілих правил… І батьки – щасливі від того, що щасливі їх дітвора…

Звісно, очікувати 100% сприйняття від малечі не доводиться. Знаю про випадки, коли запропоновані обставини маленького глядача не переконували, і цікавість перемикалася за межі зали, до акваріуму із черепахами. Але саме це виключення більше підтверджує концепцію, що маленькі глядачі – самі творці свого щасливого настрою, і не потребують дорослого нав’язування – вони самі собі молодці, і чи то з черепахами, чи з м’ячиками – їх виключне право на вибір.

Дуже цікаво спостерігати за подальшими кроками, в тому числі і цих малих театралів, яким трішки згодом буде просто неможливо скормлювати нафталін театрів із відверто слабеньким дитячим репертуаром.

А «Кольоровим іграм» сьогодні перший рік.
Політ нормальний.
Величезні плани попереду.