Яка «Украдена краса»: «Три високі жінки» розносять «Крик під льодом»!

Премія в галузі театрального мистецтва «Київська пектораль» – найнегуманніша з конкурсів. Й в основному за рахунок відсутності чіткого та працюючого механізму. Й досить поширена ситуація, коли замість престижу та щеплення високим мистецтвом, глядачі та експерти опиняються під зливою з вистав театрів, які давно вже розписалися у своїй безпросвітній ретроградності, при тому не позбавляючи театральний (та зокрема «Пекторальний» світ) своїм бракоробом.

Перегляд вистав конкурсної програми «Київської пекторалі» 2019 року суттєво «здобрив» улов «Театральної риболовлі». До корзини «Обгризених скелетів» потрапило 49% вистав з конкурсно-переглянутого. Значний внесок до цього антивідсотку (6,38%) внесла Київська академічна майстерня театрального мистецтва «Сузір’я» – три з трьох представлених вистав – жодного відношення ані до майстерності, ані до мистецтва.

Спершу, було діло, починав писати окремо про кожну виставу. Але впіймав себе на безкінечних повторах та однакових тезах. Тож, про весь талановитий розсип «Сузір’я» – єдиним дописом.

Майстерня «Сузір’я» працює на ангажементних засадах, тому всі питання щодо рівня репертуару, певно, до художнього керівництва Майстерні. Адже саме там зосереджені рішення про запуск постановок, або «прийом у прийми» тих театральних заготовок, які шукають собі ігровий майданчик. Донині ходять перекази, що перші свої режисерські кроки на сцені «Сузір’я» робили більшість з тих, хто входить до переліку основних режисерських сил сучасності. Й цікаво було побачити цифрову кореляцію якісних вистав до подібного прохідного непорозуміння, яке керівництво театру насмілюється визначати номінантами на здобуття кращості. У сезоні під цим соусом подавали вистави «Крик під льодом» (реж. Ірина Гочашвілі), «Три високі жінки» (реж. Тетяна Аркушенко), «Украдена краса» (реж. Богдан Гнатюк).

ВАЖЛИВО!
Кожен митець має право робити що завгодно.
Використовувати якісну драматургію чи задовольнятися випадковими дописами; статично декламувати завчений текст, або дати собі труд пошуку засобів виразності; обмежуватися кривляннями, або опановувати ази акторської майстерності… І ще, і ще, і ще… На здоров’я!

Конфлікт наступає у той момент, коли той нищеплінтусний варіант 1) виноситься на загал; 2) підставляється під дах «академічності»; 3) за чисту монету висувається на здобуття кращості у театральному професійному колі. А коли 3 в 1 – оце вже днище.

Трішки деталей.

Едвард Олбі та Бертольт Брехт – прекрасна драматургія – багатошарова, змістовна, там є що грати, там є що трактувати, де знаходити явні із прихованими аналогії до сьогодення… Чого лише вартує текст «Страх і відчай в третій імперії»…
Єдине, чого не можна зробити з цими авторами – безрежисурно заховатися за їх прізвищами. Брудно-фізіологічно трактувати Олбі – це так само смішно, як натужно стенати під Брехта.

Більш-менш відповідність із «Украденою красою» – там просто ніякої вимогливості режисера до автора та навпаки. Тим паче, що ці дві постаті, які вочевидь, між собою дійшли згоди у цілковитій посередності – одна й та сама людина. Та й відверта антрепризність (у поганому сенсі цього слова) тримає ту занижену планку на антимистецькому рівні.

Абзац про режисуру та сценографію залишається порожнім – у цих виставах нічого подібного не знайдено.

Актори – як носії одягу та ретранслятори текстів. Проте й вони поділяються на тих, кому є що розтрачувати на безрежисурній ниві, й тих, у кого відсутній і цей запас. Заслужено-народні бодай у свої штампи можуть погратися, а от студентські потуги, що виходять за межи курсових робіт – це вишукані тортури.

Власне, на те, щоб зрозуміти мотивацію постановки, достатньо 15-20 хвилин. За цей час відкривається й сама вистава (щонайменше, зрозуміло, є там чого чекати чи нема), проявляється відсутність або присутність режисера, зрозуміло, якою кривою рухаються актори… Кожна з трьох вистав «Сузір’я» починала миготіти бігущою стрічкою «Тікай звідси» майже відпочатку. Й дві з трьох вдалося покинути завдячуючи наявності антракту. Зажатий Брехтом із іншими глядачами далі крайнього стільця – залишився без шансу на порятунок.

Основні закиди після подібних текстів на порталі – в них нічого не написано власне про виставу. Саме так – не написано. Бо вистава ВІДСУТНЯ. А про ці дитсадкові забавки було б місце у якійсь «Театральній пісочниці», але такої не тримаю, та намагаюся упереджати знайомих та читачів від подібних зустрічей.

P.S.

PS. Театр «Сузір’я» тримається у пам’яті блискучими роботами Ігоря Славинського та Андрія Білоуса, які у репертуарній сітці святкують своїх двадцятиріччя («В Барабанном переулке» – відсвяткував у березні 2020-го, «Жінка в пісках» – у 2024-у). Якщо у репертуарі є щось, від чого не хочеться провалитися крізь землю від сорому – рекомендуйте у коментарях. Щиро хочеться помилятися у думці про те, що на графіку притомності Майстерня театрального мистецтва міцно облаштувалася у просторі нижче нуля.

PPS. Про вистави «Сузір’я» – майже не знайти написаних текстів, оглядів (а те що є – відверте лебезіння). Театр живе у певній консервації, розказує сам про себе бувальщини, як разом із художнім керівником наближує Україну до європейського театру. Із самоізоляції вистави показуються хіба що на «дружньому» заході, яким й виступає «Київська пектораль». Пережити ще кому таку проєвропеїзацію – просто несила.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *