«Київська пектораль» 2019: сцимо вам в очі

Прірву між припудреною балаканиною очільників оргкомітету «Київської пекторалі» та їх реальними справами продовжують не помічати виключно кишенькові посіпаки тих самих «пекторальних» лайноробів.

Колись професійна премія перетворилася на (хотів написати «китайську», але якість китайських виробів наразі просто недосяжна для «пекторального» оргкомітету) клуб ретроградів за театральними інтересами, на чолі із незмінним, як константа в математиці, божеством самопального виготовлення.

І тут треба віддати належне таланту божества грати на публіку, «удачно притворяться добрым», давати відповіді на питання без відповідей взагалі, розказувати раз на рік про неймовірні успіхи та досягнення там, де вони навіть не ночували. Єдине, над чим працювати – над збільшенням бюджету премії та над зниженням її якості.
Гарантовано – тут неабиякий талант потрібен!

Прикладів перед очима в кожного, хто бодай трішки цікавиться театральним життям і чув щось про «Пектораль» – безліч. Наведу лише один, здавалося, нічим не примітний, який уособлює в собі всю глибину опосередкованості та формалізму Премії.

Оргкомітетом цьогоріч було запропоновано нововведення (!!!) у вигляді «Листка глядацьких симпатій». Це такий двосторонній повнокольоровий А4 із повною відсутністю дизайну як такого, який в умовно структурному викладенні наводить перелік вистав-претендентів на здобуття театральної премії.

Текст на папірці закликає «підтримати улюблену виставу, відзначити акторську гру, режисерське, сценографічне, музичне, пластичне вирішення в кожній з номінацій» шляхом надсилання повідомлень на мейл чи через «Контакт-центр» на сайті.

Цей паперовий наклад «глядацьких симпатій» вийшов друком (за словами Олексія Кужельного, накладом у 5 тис. екземплярів, що само по собі викликає сумнів), було розповсюджено театрами Києва, а нереалізовані залишки пилюкою й понині припадають в театрі «Сузір’я».

Як думаєте, до чого була ця задумка?
Та так, ні до чого…
Хіба що продемонструвати зайвий раз, що думка будь-кого іншого, окрім оргкомітету, не має жодного значення. Ми дали вам забавку – пишіть все що заманеться, якщо є час та натхнення. А ми це матимемо на увазі, хоча й навіть рахувати не будемо (звісно, у коментарі із цього приводу пана Кужельного було купа іншого, разом із твердженням про «інтернет від лукавого», і з відсутністю будь-якої конкретики).

Здавалося б, деталь, пустощі, «комунікація із глядачем»…
Але саме в цьому – вся суть далекісті оргкомітету від процесів, які відбуваються в театральному соціумі.

Теза 1. Дотримання жанру

Одна із альтернативних версії трактування цього аркуша, за словами Олексія Павловича, інформаційна. Ніби глядач прийшов на виставу до одного театру, отримав інформацію про решту номінантів, дізнався про інші театри, чи навіть відвідав який із них.
Найдобріші наміри, але – не в коня корм.

І саме із цього моменту відкривається прірва-безодня щодо повного нерозуміння інструментів промоції премії та окремих її складових (не самопіару, а саме комплексного підходу до представленості «Київської пекторалі» в інформаційному просторі країни).
Вона майже нульова.
Таке ж нульове інформаційне просування, підвищення знання бренду, інтерактивне залучення потенційного споживача тощо.
Зроблений крок із «Листком глядацьких симпатій» – зневага до кожного, хто його заповнив. На і без того випаленому полі черговою недовірою стало більше стараннями «високопрофесійного» оргкомітету.

Теза 2. Прозорість

Вигадувати велосипед, звісно, можна, якщо про існуючий досвід – ні сном, ні духом.
Інструменти глядацького голосування відпрацьовані та активно застосовуються в сфері, наприклад, кінобізнесу.
Комунікація із споживачем налаштовується через інструменти зворотного зв’язку, маркетологи отримують надкорисні інсайти, на яких вибудовуються чергові стратегії і таке інше. А «Київська Пектораль» цілком може демонструвати яскравий приклад неефективного марнотратства.

Просто не можу собі уявити, як міг би власник бізнесу вкласти кошти в інструмент, з якого не отримує ніякого ефекту для свого бізнесу – ані фінансового, ані іміджевого.
А тут – це можливо. Бо безкарно та безвідповідально.

Хай так – витратили не свої гроші. Які реальні цифри – ніхто ніколи не дізнається, і яка економічна ефективність – тим паче, бо слів таких ніхто не знає.

Так, приклад із «Листком глядацьких симпатій» – капля в морі, порівняно із тими можливостями для «оприходування» бюджетів в тому числі й на самій церемонії.

Цьогоріч сума на «Пектораль» зросла до 754 тисяч гривень (у тому числі премії розміром 15 тисяч гривень, за вирахуванням податків – 12 на руки). Тобто, решта 484 тисячі пішла на організаційні витрати та, власне на те супер-треш-шоу, яке змушені були дивитися номінанти та гості церемонії.

Теза 3. Несмак та посередність

Церемонія нагорожєенні – або погано, або запредельно пагано – кожен обирав своє визначення.

Починаючи із клоунської прес-конференції, основний зміст якої «Ми капець, які молодці, що нам просто необхідно було збільшити цьогоріч фінансування». При тому, розмір премії залишилися номінально без змін; робота експертів (чи тих людей, які виконують ці обов’язки) залишається не оплачуваною; сайт третій рік викликає співчуття і жодним чином не змінюється; про PR-інструменти в роботі цього геронтофільного оргкомітету не зручно й говорити, бо сприйматимуть як «спробу легалізації ненормативної лексики»… А ще й не ведучому зекономили так, що соромно було всім в залі, окрім, хіба що «клоуна» в жабо, який обертався в чумному ритмі власного бісового танцю, намагаючись тримати фасон на вщент власноруч розтрощеному фундаменті колись професійної нагороди.

Ознаки дилетантизму вражають (перелік далеко не повний):

  • розрубані в номінаціях ролі (дуетна робота трибунів у виконанні Остапа Ступки та Івана Шарана, з яких нагородили тільки одного) – писав про це в огляді номінацій;
  • самонагородження за сумнівні дії (одна з двох номінацій «Подія року» вручена за костюмований шалман «Мистецька вісь» під керівництвом самі знаєте кого);
  • в опублікованих переліках номінантів розкрита інтрига лауреатів за тиждень до нагородження – вангував про це в тексті напередодні;
  • відсутність як такої концепції церемонії;
  • технічно лажовий «зв’язок з космосом» із сусідньої гримерки (й незрозуміло що це, та нащо взагалі було);

  • відірваний від світу взагалі, та від театрального світу зокрема, ведучий;
  • фрікові вставки на святі ніби-то мистецтва (це могло бути цілком доречним, аби в концепції, а не просто наляпано);
  • відсутність режисера-постановника заходу (я не про номінальну особу, чи хто там за це отримав гонорар, а за фактичну його відсутність);
  • неспроможній оргкомітет, який міг би відрегулювати та налаштувати чітку та злагоджену роботу всіх ланок проекту.

Тож, питання, куди пішли кошти збільшеного бюджету «Пекторалі» – з категорії риторичних, бо звітувати щодо факапів у Департамента культури не заведено, а у спільноти яєць не вистачає поставити це питання ребром. Тому, за паперами – все чудово, у звітах перед КМДА – «жить стало лучше, жить стало веселее», кошти додаємо, ведучий-непорозуміння весь в мріях про отримання 13-ї зарплатні за свій мега-талановитий конферанс, і все просто зашибісь!

Хоча, до ведучого – найменше претензій, насправді.
Уявіть собі, наголос не туди поставив, та про містечкових театральних зірок жодного разу не чув… Здавалося, як він міг?
А от так і міг!

Хлопчик живе в реальному світі, де про театральне київське болото дізнався разом із копняком під зад, після чого й опинився на сцені Музичного театру.

І годі вже вважати себе всім відомими та неперевершеними. Без мінімальної промоції та «підвищення соціальної і художньої ролі театрального мистецтва в культурному житті Києва, підтримки та популяризації кращих здобутків столичних театральних закладів…», як задекларовано в Розпорядженні №167 від 23 березня 2016 року, вся театральна спільнота так і залишиться для широкого загалу незрозумілими фріками Кужельницькими та Ажновими (наголос на «А»), які божеволіють від якоїсь «КайдАшевої сім’ї» (наголос також на «А»).

І якщо хлопчик-ведучий виглядав фріком в маленькій залі на суспільно не цікавому заході, то театральна тусовка – є тим самим незрозумілим фріком у громадянському суспільстві. І постійне ігнорування щонайменше комунікаційних стратегій зі сторони «Пекторалі», 100% дають такі невтішні висновки. Ну а подібні заходи ще й суттєво шкодять.

Професійна премія «Київська Пектораль» вмерла з моменту виходу з неї незалежних професіоналів. Оцінка робіт один одного – це містечкові оглядини, коли кум зайшов до кума позаздрити його здобуткам, чи позловтішатися його невдачам. До професійного розбору та/чи оцінки це не має жодного відношення.

Престижною театральна нагорода «Київська Пектораль» перестала бути з моменту, коли результати почали коригуватися з певних «потрібних» причин (жива в пам’яті історія «прогібу» перед міністром культури, лобіювання власних проектів, перекидування вистав з однієї категорію в іншу попри логіку заради статуетки тощо).

Яскраве шоу «Київська Пектораль» поховало себе завдяки режисерській безрукості та креативній безпорадності. Хоча, якщо пекельні танці в жабо – це про креатив, тоді, можу бути не правим.

«Мы шли в космические дали
Пришли в трамвайное депо» (С)

До нового року та нової «Пекельної Пекторалі»!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *