«Пектораль 2019» по категоріям. Краща музична вистава
Проект детального розбору премії «Київська Пектораль – 2019».
Перелік здобувачів – тут. Перелік переможців – тут.
Огляд дитячих та драматичних вистав.
Категорія «Краща музична вистава»
Категорія «Краща музична вистава»
Статистика категорії:
Всього поданих вистав: 10 (відпочатку – 11, проте театр «Весілля Фігаро» відізвав)
Переглянутих вистав: 8 (80%)
Нотатки «Театральної риболовлі»:
Вистав із порушенням регламенту: 0 (при наявному одному етичному моменті)
Вистав, не рекомендованих до участі у конкурсі: 3
Говорити про чистоту музичного жанру навряд доводиться…
Адже часи, коли виконавці в статиці співали оперні арії – минули. Й вистава має багато більше складових, ніж музику та вокальне виконання. І на загальне враження це іноді впливає досить сильно.
За спостереженнями, саме в музичному жанрі більш поширені спекуляції. Умовно кажучи – ім’я обраного композитора дозволяє економити не вимогливості постановника; вокальні данні можуть перекривати інші складові; або заявлене ім’я режисера може намагатися само по собі доважувати відверто не зробленій роботі.
Тепер коротко про переглянуті вистави («Козацьку славу» та «Легенду про вічне кохання» не бачив).
Дивними в конкурсі виглядають вистави «Каллас. Історія пристрасті», «Баядера» та «Viva la mamma (Нехай живе мама!), або Театральні порядки та безпорядки» (остання – дивна, проте видовищна. Перші дві – навіть без того). Пояснити їх наявність можна хіба що вимогою звітування перед департаментом про активну роботу в кількостях, а не в якостях.
«Холодний грецький прийом» Каллас виходив окремо на порталі. Там дивно все. Спекуляція на байопіку, імені титульної героїні, удавана робота з простором (заявлено, але не використано) – вистава–відбувайло. При тому, якщо розібратися, всі складові елементи у наявності, заготовлені, але не доведені до логічного фіналу.
Розбирати що не так із «Баядерою» – невдячний труд, оскільки правильна відповідь – все. Протягом перегляду – стійке враження випадково зібраного конструктора, який наскрізь складається з шаблонних елементів, вочевидь, з інших вистав. А спроба закрити всі нестиковки нарочитим «кінопроцесом», ще більше вносить кавардак до й без того малоструктурованого середовища. Не врятувала ані сценографія (вона є, і досить цікава), ані хореографія (індійський «Тодес» 90-х)…
Найяскравіша з цієї категорії – «Viva la mamma». З основного – режисерська невизначеність задачі та відверті скочування гротесковості у бік візуального вульгаризму. І це при досить переконливому вокалі. Обраний шлях загравання із медійними інструментами звужує можливості театру межами телевізійного екрану. Тому протягом вистави найбільше задоволення отримував саме від звучання оркестру.
Наступні дві вистави – від Київського академічного театру українського фольклору «Берегиня» – «Тіні забутих предків» та «Конотопська відьма». З одного боку одним абзацем їх поєднувати було б не правильно, з іншого – причини, з яких вони не увійшли до мого ТОР-3 – однакові.
Театр має потужну вокальну школу. Все, що стосується музики, аранжування, у більшості й виконання – захват. До тієї межі, коли музичний паротяг не встановлюється на драматичні рейки. І ось тут «щось пішло не так». І все зрозуміло, про перші кроки у драматичній шкірі, і «Конотопська відьма» після «Тіней забутих предків» – беззаперечний півкроку вперед. Очевидно одне, що без підсилення драматичної режисури процес самовдосконалення може тривати досить повільно.
І про власних фаворитів.
«Вій» Раду Поклітару – видовищно, вигадливо, яскраво. Хоча й не без уточнень, які й не підняли балет на більш вищу позицію. Історія історії в історії робить першу частину суттєво перезатягнутою. Хоча, зрештою, саме завдяки цьому стисканню й відбувається вибух другої частини. До того ж спостерігається очевидна конкуренція між акторами та відеопроєкцією, що суттєво перетягує на себе долю уваги.
«Сімейка Аддамсів» у топчику із дуже великими обмовками. І мій голос відійшов саме акторським роботам, смачності втілених образів та органіці. Дует Євгена Прудника із Асєю Середою-Голдун – неймовірна гармонія та поєднання музичності, пластичності, харизми.
Проте, наявність вистави не тільки в акторських номінаціях, а ще й у загальних – викликає питання – у який спосіб бродвейська постановка, яка за франшизою з’явилася у Литві, після чого була перепоставлена на сцені Театру оперети виходить змагатися із виставами Києва? Відповідної забороняючої норми положення премії не має, тому відповідь на питання лежить виключно в етичній площині.
І, власне, мій фаворит номінації – «Біла ворона» – третє звернення до матеріалу режисера Максима Голенка (2015 – Рівне, 2017 – Миколаїв, 2019 – Київ), і, щонайменше дві з трьох переглянутих версій – оригінальні вистави, а не шлях самоцитування. Тут на своєму місці все – вижаті в сік сценографічні можливості, точна розстановка акторських сил, потужна режисура… Навіть «не на своєму місці» оркестр – й той на своєму місці!
Спрогнозований шорт-лист категорії – 1/3
Спрогнозований переможець – not done
