ЗМІ «По–літ». ZOOM: на межі справжньості

Д. філ. н., доцент Тетяна Вірченко

Викладання, і акторська, режисерська діяльність – процеси дуже творчі, для реалізації яких так важливий обмін емоціями, енергією. І тільки за умови, що він відбувся, можна говорити про досягнення якихось цілей.

Що заважає обміну енергією? Наприклад, студенти присутні на парі, але не готові вмикати камеру. Причин може бути безліч. Відсутність зачіски, небажання змінювати зручний домашній костюмчик, небажання показувати власну оселю тощо. Чи можу я, як викладач, примусити їх до цього? Звичайно, ні. Будь-який примус руйнує стосунки. Добре, коли студенти чують і тоді ти бачиш їхню усмішку, непогано, коли на аватарці висвічується справжнє фото і набагато гірше, коли це чорний прямокутник, у якому, у кращому випадку, вписані ініціали. Думаю, психологи і педагоги ще приготують для викладачів купу тренінгів, як бути успішним у карантинних умовах. А поки викладачеві може допомогти власна харизма, педагогічна майстерність, інтуїція. Власне все те, що він здобув за свій педагогічний стаж.

Я весь карантин з 12 березня по сьогодні намагалася працювати якісно. Але і зараз мене не покидає відчуття причетності до імітації. І добре, що я знаю як із цим боротися.

Не менш гостро, я впевнена, ця проблема постала для режисерів, акторів. Під час перегляду вистави в записі, мене не покидає відчуття реального часу і простору, тоді як маю стати співтворцем нового народжуваного змісту. Натомість, після перегляду вистави в залі театру, завжди можу відрефлексувати свій стан, пережиті емоції, зміну настрою. Власне дати оцінку всьому тому, чого змогла досягти театральна трупа і які засоби вони для цього використали.

Під час карантину онлайн проєктів відбулося не так і багато. Всіх їх називає Сергій Винниченко на своєму порталі, але скандальним виявився точно один. ZOOM-вистава театру «Актор» «Містер Батерфляй». Скажу відразу, що чекаю на другу постановку, бо виставу за п’єсою Жорді Гальсерана «Метод Гронхольма» дивилася в «Молодому театрі», тож ще одна спроба театральної реалізації мені цікава, тим більше, що в незвичному форматі.

Власне про скандал, який передував виставі, не говоритиму, оскільки пролунали вибачення Слави Жили, і всі, упевнена, винесли урок із ситуації. Насилля в будь-якій формі неприпустиме ніколи і ніде.

Для мене, наразі, важливо інше. Вистава вже спровокувала три рецензії від театральних критиків і блогерів. Оскільки змістом магістерської програми «Літературна творчість», що пропонується Київським університетом імені Бориса Грінченка, передбачено навчити студентів фахово інтерпретувати знаки і символи театрального мистецтва, нам з магістрами цікаво, якою є театральна критика нині.

Перше, що привертає увагу, театральні критики реагують на виставу миттєво. Прем’єра відбулась 16 червня і вже 17 червня на сторінках трьох найпросунутіших «видань» – інформаційно-мистецького проекту «PROТЕАТР», театрального блогу «Театральна риболовля» та сайті «Театрально-концертного Києва» побачили рецензії відомих у театральних колах Дар’ї Кашперської, Сергія Винниченка, Людмили Олтаржевської. Кожна назва «заточена» на констатацію незвичного формату. І це зрозуміло, оскільки Слава Жила здійснив виклик звичній формі побутування театру. Варто відзначити, що це не перший експеримент театру «Актор». Треба віддати належне пану Сергію, який нагадує своїм читачам, що «технології вже давно проникли до театру» і думаю, що театральні фанати вже встигли звикнути до «елементів доповненої театральної реальності» [1]. Варто відзначити, що Сергій Винниченко єдиний, хто не згадує про скандальну ситуацію на етапі добору акторів. Мені такий хід здається виправданим, адже предметом розмови рецензента має стати актуальність проблематики, і, головне, художні якості вистави. Але зрозумілим є рішення побудови нарації, які обрали пані Дар’я і пані Людмила, оскільки контекст, у якому перебуває підготовка вистави, якнайкраще може відбити проблеми, які «нависають» над сучасним театральним простором. Людмила Олтаржевська нагадала, що професійне суспільство було долучене до потужної течії проти насильства, а факт скандалу міг виконати і піар-функцію. Дар’я Кашперська теж уникнула прямих оцінок скандалу, а лише перерахувала те коло питань, яке ще довго поставатиме в дискусіях – «питання етичності оприлюднення приватної переписки, коректності висловлювань, презумпції невинуватості, булінгу чи насилля на різних рівнях людських взаємостосунків» [2]. Думаю, що небажання бути включеним у гострий скандал, або, дійсно, розуміння, меж рецензії, зумовили таке рішення, хоча висловлення власної позиції могло б додати «перчику» статті.

Дар’я Кашперська правомірно наголосила на важливості актуальних вистав і доволі чітко окреслила проблеми реальності дня теперішнього, адже ми існуємо в копії копій нашої реальності. Думаю, театр наразі спробував виконати свою функцію – відтворити ту реальність, яка найбільше хвилює.

Прикро, що і пані Дар’я, і пані Людмила частково вдаються до переказування сюжету, пробуючи в такий спосіб зацікавити глядача відвідати виставу. Дар’я Кашперська помічає режисерське рішення – утворити пастку для глядача, але реалізація такого рішення виявляється очевидною «завдання (які переважно були crazy) виконують теж попередньо залучені актори» [2].

Варто відзначити, що всі критики відзначили наявність великої кількості умов для того, щоб спектакль був вдалим. І ці умови стосуються сценічної реалізації. Сергій Винниченко говорить і про інші умови, які власне визначають готовність чи неготовність до експериментів, виходу в інший формат: «Весь світовий театр з початком карантину опинився абсолютно в рівних стартових умовах, попри можливу різницю шкіл, попереднього досвіду, традицій тощо» [1]. Пан Сергій констатує вдалий маркетинговий хід у доборі п’єси для сценічного втілення. Цей вибір зумовлений орієнтацією на цільову аудиторію – «студентсько-молодоспеціалістська аудиторія, які подібно до “Актора” останні місяці вимушено провела в інтернеті – від навчання та екзаменів, до офісних завдань та робочих нарад» [1].

Між рядками прочитається бажання рецензентів ухилитися від негативних оцінок. Проте промовистим вважаю висновок Людмили Олтаржевської: «Підсумовуючи, мушу визнати, що місцями було весело. Але водночас про такі вистави як про повноцінний театральний продукт говорити не доводиться. Протягом усього перегляду не полишало відчуття, що ти слідуєш за реаліті-шоу…» [3]. Думаю, власне через це рецензії позбавлені власне основного предмету розмови – аналізу акторської гри, сильних і слабких сторін акторських і режисерських рішень, адже актуальність – далеко не основна складова. Важливо інше, у який спосіб вона донесена. Тож важко не погодитись із пані Дар’єю, дослідження «веб-театру» попереду. Як попереду і новий акторський досвід, про який правомірно говорить Сергій Винниченко: «Замало просто відіграти свою репліку – ще необхідно слідкувати за камерою, реагувати на перепади звуку, триматися в кадрі… Й відчуття партнера мають проходити якимись окремим оптоволоконними сполученнями, набагато швидше загального інтернет-з’єднання. Ну й, звісно, задачу з утримування та підвищення градуса сюжету також ніхто не відміняв» [1].

Думаю, критика на веб-вистави теж покращуватиметься і семіотика сцени повернеться до об’єкту спостережень. Як повернеться і традиційна увага до автора п’єси на афіші вистави, адже повага до усіх учасників театральної комунікації – ознака доброго тону.

Література:

  1. Винниченко С. «Баттерфляй» діджиталізується
  2. Кашперська Д. Квест-реальність сучасного театру
  3. Олтаржевська Л. Спектакль у смартфоні або На карантині і постановка у zoom-вистава

Джерело: медіа-платформа «По-літ»
Рубрика: КРИТ-ЛІТ від 21 червня 2020

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *