«Пектораль 2019» по категоріям. Краща драматична вистава

Проект детального розбору премії «Київська Пектораль – 2019».
Перелік здобувачів – тут. Перелік переможців – тут.

Категорія «Краща драматична вистава»

Статистика категорії:
Всього поданих вистав: 9
Переглянутих вистав: 9 (100%)

Нотатки «Театральної риболовлі»:
Вистав із порушенням регламенту: 2
Вистав, не рекомендованих до участі у конкурсі: 4

Не вродила велика сцена в сезоні – може скластися враження, після перегляду конкурсних робіт.
Подавали в конкурс – все що було, а іноді, навіть те, що давно загуло…

Категорія має найбільший відсоток вистав, жодний тюнінг яких не наближує їх до прем’єрних – цілих 2 постановки.
З них огляд й розпочну.

Найархеологічніше відкриття «прем’єр» сезону датоване 23 грудня 1989 роком – саме тоді відбулася перший показ вистави «Тев’є-Тевель» у постановці Сергія Данченка. Співрежисер Дмитро Чирипюк взявся за поновлення вистави 30 років потому самостійно, й виходячи з отриманого результату – довів, що до легендарної вистави мав виключно кур’єрське відношення – привіз текст п’єси з московського театру «Ленком».

Вистава під назвою «Поминальна молитва» вийшла одразу дуже вторинною, естетично нафталінною, та й промоцією тяжіє до концепції «Старих пісень про головне» – караоке-подоба оригінальних композицій.

Ще одна «підстаркувата» прем’єра – родом з сезону 2013/2014 років. Тоді «Брехт у пластиці» переповнив залу учбового театру КНУТКіТ, згодом грався на різних сценічних майданчиках Києва (у т.ч. й на сцені ТЮГу). У 2014-у виставу показали на фестивалі «Тернопільські театральні вечори. Дебют».

Далі, певний час про «Кураж» було не чутно, аж допоки вистава не отримала постійне місце прописки – Київський академічний театр на Липках. Й все б нічого – крута постановка Олексія Скляренка йтиме у київському репертуарі. Окрім того, що її чомусь вирішено було назвати прем’єрною – цілком ігноруючи все, включно із застарілою для 2019 року естетикою постановки. Й хоча ця вистава – одна з найкрутіших репертуару Київського ТЮГу – маскування під прем’єру виглядає вкрай комічно.

І якщо здоровий глузд Національного театру все ж таки переміг – керівництво театру офіційно відізвало «Молитву» з переліку конкурсантів, то у ТЮГу на Липках прем’єрність «Куражу» залишилася недоторканою (огляд непрем’єрних прем’єр).

Підсумки опублікованого шорт-листа вселили надію на існування власної позиції театральної спільноти – «Кураж» до ТОР-3 не увійшов!

Наступні чотири вистави – відверто дивний театральний продукт.

Вистава пекельного розливу – «Сніг у квітні» Поліни Медведєвої на сцені Театру на Подолі. Виключно PR промоція, націлена на зняття вершків – заманити глядача бодай раз, а після того – хоч трава не рости. За кількісними показниками згадувань у ЗМІ, інтернеті та у телеефірах – здається, безумовний лідер. Рекламна кампанія (певно, із непоганим бюджетом) спершу трезвонила про участь німецької акторки, яка спеціально прилітає на виставу. Та тривало то все не довго – відпрацювавши піарні прильоти, про німкеню забувають, навіть з сайту прибирають, й роль місіс Стоун одноосібно переходить до української акторки.

Ще однією PR-чеснотою вихваляють англомовність вистави – хід блискучий, але вщент розбивається о скелі реальності – як тільки актори починають демонструвати свою «великоанглійску промову» («этот стон у нас песней зовется»)… Можливо, роках у 80-х подібна англійська за інструкціями ВЦРПС й викликала б сльози розчулення, але на сьогодні, коли в Києві можна дивитися рівневі англомовні вистави – просто курам на сміх.

Ще одна дуже дивна вистава Театру на Подолі – «1984» Сергія Павлюка.
Максимально статична постановка, замаскована під технологічні навороти, з механічним промовлянням тексту та мелодіями «Купите бублички».

При цьому робота досить кон’юнктурна – гратися на полі актуальності Орвелла – блискучий, знову-таки, PR-хід. До нього б ще й відповідну блискучу режисерську постановку!…

Наступний привіт з минулого – «Токсини» Олексія Лісовця на сцені Театру драми і комедії на Лівому березі. Без зайвих подробиць – режисеру показали можливість виводити картинки на задник сцени. Далі – як навчити свою пенсійного віку родичку слати картинки у вайбері – вистава рівно на цьому й завершилася.

Хоча, звісно, актори парувалися на парадоксальні діалоги – але все що відбувалося на сцені – переказ по пам’яті тексту польського драматурга. Нічого більшого.

Й найцікавіша з числа дивних вистав – «Verba» Сергія Маслобойщикова на сцені Національного театру Франка. Найцікавіша, звісно, у порівнянні із дивними сусідами – постановка має блискуче сценографічне вирішення, й сходить з дистанції на етапі, коли мав би стати до роботи відповідного рівня режисер.

Триєдинство автора інсценізації, художника-постановника та режисера – унеможливило критичний погляд та творчий пінг-понг команди творців. Вийшла просто приємна оку картинка. Увагу тримає хвилин 15 із загального хронометражу у 3 години.

Проста математика залишає для фанального огляду всього трійку вистав (3 = 9 – 2 – 4), які й лишається проранжувати у ТОР-3.

Єдиний мій перетин із пекторальним шорт-листом – «Сірі бджоли» Віталія Малахова на сцені Театру на Подолі. Формула вистави склалася з актуальної сучасної драматургії (Андрій Курков створив п’єсу за власним однойменним романом спеціально для театру) + класичної театральної постановки у стилістиці позаминулих часів – досценографічного періоду, коли простір заповнювала декорація.

Основна ставка «Бджіл» – акторська школа – й вона, безумовно, зіграла.
Щодо найкращості вистави сезону (як це оголосили за підсумками) – є суттєві питання. Але серед вартих уваги – ця вистава безперечно.

Ну й від сивої давнини – до сучасного, актуального театру.

«Гарантія 2 роки» Тамари Трунової у Театрі драмі і комедії на Лівому березі – розмова про людяність, затребуваність, порозуміння. Й безжальне зустріч із ефимерністю їх існування.

Гостро-соціальна й максимально некомфортна тема, блискуча художня образність й неймовірні акторські роботи (про Костянтина Костишина буде окремо в огляді кращих акторів сезону).

На «Зойчиній квартирі» Максима Голенка у Театрі на Подолі мене розділило навпіл. Перший раз – рознесло від захвату, другий – ледь досидів до антракту, щоб збігти світ за очі. Маю підозру, що відсутність вистави навіть у шорт-листі може бути пов’язана з тим, що експерти потрапляли на так званий «другий варіант» (хоча, це не точно).

Для себе прийняв рішення «хірургічно ампутувати» з пам’яті одну з версій. У такий спосіб «Зойчина квартира» із Катериною Рубашкіною – найкраща вистава великої сцени з числа представлених, ІМХО.

Спрогнозований шорт-лист категорії – 1/3
Спрогнозований переможець – not done

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *