Улов до Дня рибалки. Сезон 2018/19. Фестивальний огляд (Київ)

Досить нещодавно в одній приватній розмові мною була озвучена цифра про щонайменше 50 фестивалей та премій, які було зафіксовано протягом минулого сезону в Україні. Театральна людина з усім відповідним комплектом звань та регалій, з досвідом організаторської роботи щодо премій та фестивалів, хмикнув, та поважно зазначив, що, мовляв, це якщо і може бути, то хіба що загалом по всім культурним напрямкам, а не тільки по театрам.

Пояснив тоді, і підкреслюю тепер – в Україні за минулий сезон було проведено більше 50 театральних фестивалів та премій. Єдине, що відсутність загальної, консолідованої інформації про театральне життя в цілому та про його фестивальний підрозділ зокрема, дозволяє щиро дивуватися такому насиченому театральному процесу в країни.

І разом з тим, саме так воно і є.  Одні заходи – величезні міжнародні, інші – маленькі локальні. Одні – мультижанрові, інші – категорійні. На одних збираються театри на визначеному просторі, в інших члени журі долають відстані заради живого перегляду свіжої прем’єри. А ще на інших – і їздити нікуди не треба – оцінювання робиться за відеозаписом – і це не закид, а всього лише констатація буденних реальностей фестивальних можливостей.

За частиною з цієї півсотні фестивальних заходів мав нагоду спостерігати протягом сезону.

КИЇВСЬКІ ФЕСТИВАЛІ

Ситуція традиційно незмінна – театральна столиця співпадає з адміністративною. Саме Київ має найбільшу кількість театрів, які, природно, створюють найбільшу загальну кількість театрального продукту. Зі, що найменше 245 українськийх прем’єр минулого сезону, 130 припадає на прем’єри в Києві.

Частина премій, рейтингів, фестивалів – фінальна кульмінація або у вигляді опублікованого рейтинга (IV театральна премія «Дзеркало сцени» від газети «Дзеркало тижня. Україна» або Театральний експертний рейтинг «Київський рахунок») або церемонії нагородження (XXVII церемонія вручення нагород театральної премії «Київська пектораль»). Тут можна звірити власні смаки з думкою експертів, або внести до плану перегляду певну нову назву.

Перше місце «Київського рахунка» посіла вистава «Погані дороги» Тамари Трунової, тріумфатором серед акторських харизм «Дзеркала сцени» стала Віталіна Біблів за роль у виставі «Фрекен Юлія» театра «Золоті ворота». Лауреати та номінанти «Київської пекторалі»окремим дописом.

До слова, організаторський рівень самої премії та її церемонії вразив навіть тих, хто спостерігав це занурення до театрального дня кілька останніх років! Основні жахи та несмаки зібрані за посиланням.

Київська театральна весна

Про XIV фестиваль-конкурс самодіяльних аматорських театральних колективів «Київська театральна весна» у загальному вигляді можу сказати наступне – видимої потреби в його проведенні наразі не спостерігається. Малоцікаво всім – від організаторів (рясно перерахованих на папері) до учасників та глядачів. Причин тут, певно, вистачає – від відсутності реального, а не фейкового оргкомітету до відсутності фінансування та безвекторному дрейфуванні фестиваля в київській ополонці. Небагаточисельні учасники змушені вірити на слово членам журі хто є кращим та в яких номінаціях, оскільки перегляд конкурсних робот триває протягом місяці різними сценами Києва, тож, самі учасники робіт один одного не бачать. Не бачать вони і майстер-класів чи круглих столів щодо вирішення проблематики аматорських театрів.

Відсутня і так званий фестивальний глядач – вистави продовжують дивитися поодинокі постійні відвідувачі того чи іншого колективу. Театри не мають нагоди через фестиваль заявити про себе ширшій аудиторії. А відсутність елементарних медійних засобів комунікації на фестивалі робить його взагалі нікому невідомим – про вистави-учасники та сам фестиваль нічого не знає навіть той глядач, який цікавиться театральним життям столиці; жодної публікації в ЗМІ, ефіру на радіо чи ТБ… Та що там, фестивальні фотографії – діло рук та телефонів самих учасників.

Подібна маловідомість наруку окремим формальним народним театрам. Цього року зафіксовано під виглядом фестивальної конкурсної роботи понівечена п’єса початкового етапу роботи над виставою.

Провал фестивалю

Історія в двох словах наступна.

В Народному студентському театрі Центру культури і мистецтв КНТУ «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського» до постановки береться п’єса «Дерева помирають стоячи» Алехандро Касона, яка виходить під назвою «Заради благої мети» (реж. Микола Вороненко).

Для справки – п’єса Кассона є однією з найпопулярніших для театральних геронтофілічних бенефісів – коли необхідна вистава для літньої актриси в самому розквіті сил. В студентському просторі образ літньої старушки зображає молоденька дівчинка (до якої, власне, жодних претензій).

За цим всім байдуже спостерігає режисер, який пустив репетиційний хід на призволяще – всі сцени вистави вирішині пустопорожніми теревенями акторів в абсолютно однакових мізансценічних положеннях. Студенти абсолютно не розуміють ані свого персонажу, ані свойого завдання на сцені…

Наостанок – притягнутий за вуха алогічний фінал, пришитий до оригінальної п’єси білими нитками, та спекулятивні біблійні мотиви на тлі побутової студентської роботи.

Все це в суцільному мороці видається за досягнення рівня найкращих професійних театральних робот міста… Цілковита аналогія із андерсенівським «Голим королем».

Здобуття фестивалю

На протилежних вагах – піратське завзяття від Дитячого драматичного театру «Експромт» Вишгородського міського центру художньо-естетичної творчості учнівської молоді «Джерело».

Чітке розуміння акторської аудиторії, постановка зрозумілих для них завдань, стало запорукою появи органічного та дуже приємного для перегляду «Острова скарбів» (реж. Альона Петлярська).

Текст Стівенсона притерпів сценічної адаптації та певної гендерної модифікації. Робота над зміною не лише гендеру, а й причинно-наслідкових дій – це запас подальшого зростання колектива. А «Острів скарбів» досяг найголовнішого – в процес залучені і актори на сцені, які отримували справжнє задоволення від того, що роблять; і глядачі в залі, які живо реагують на розвиток, здавалося, відомого-перевідомого сюжету. Основна заслуга в цьому передусім за режисерською групою, яка в безбюджетних умовах із мінімального реквізиту створює на сцені стилізацію під піратський світ. А влучно знайдений образ вистави дозволяє й взагалі оперувати найпростішими речами для найсильнішого візуального ефекту!

Говорити можна все що завгодно – безперечно головне – вистава створена в любові, та під її промінчиками побував кожен з юних акторів. Навіть якщо ще не всі з них це розуміють, але власну історію персонажа має кожен. Вистава позбавлена бенефісності головних персонажів – свій шматочок пирога є у кожного, навіть у піратів масовки. До титульних персонажів, звісно, вимог побільше, але те, як вони з ними пораються – приклад навіть для народних артистів закам’янілих національних театрів!

В цілому відчуття від перегляду – неймовірне задоволення та втіха, що є підростаюче покоління, яке завдяки пестливим педагогам обходять стороною хештег #травмамистецтвом

Тіло фестивалю

З програми цьогорічної «Київської театральної весни» бачив ще дві вистави.

Одна з них – поетична фантазія «Песочные сочные сны». Поставив її в дитячому театрі-студії «Вишневий сад» Центру естетичного виховання «Гармонія» Деснянського району м. Києва режисер Артур Артімєньев.

Як на мене – досить спекулятивний продукт, націлений на мінімізацію безпосередньої роботи зі студійцями за рахунок нарочитих візуальних ефектів.

Виставу створено за поезіями Інни Бєлікової, професійної акторки київського ТЮГу, яка, власне, і грає цю «моновиставу» в оточенні великої кількості дітей-статистів. Така собі вихователька укладає діточок спочивати, і проводить свої вірші крізь дитячі сновидіння. Відбувається це під «акомпанемент» візуально ефектної пісочної анімації.

Здавалося б, всі складові успішної вистави – а не виходить. Бо все поокремо, що до чого і, головне, нащо відбувається, не дуже зрозуміло. І найголовніше в роботі дитячого театру-студії абсолютно не видно роботи з дітьми. Масовка. Загальний шаблонний фон, де можна міняти будь-кого на будь-кого, від чого загальна картинка не зміниться ні на йоту.

Ще одна вистава – «Макбет» Народного театру «Арсенал» Центру художньої та технічної творчості «Печерськ» в постановці Михайла Бондаренко.

Внутрішня готовність режисера до п’єси Йонеско очевидна. Більш того – вистава режисерські придумана. А сценографічне рішення й взагалі – повний захват.

Не готовим до постановки виявився колектив. З цим можна сперечатися або погоджуватися, але ключові, знакові ролі світової драматургії не можна влучити прямо з входу. До них так само треба дозріти внутрішньо-емоційно та технічно.

Ставка на молодих та незміцнілих головних персонажів звела постановку до чернетки, на якій режисер прикинув розподіл масиву своїх придумок перед основною роботою з дозрілими до цих ролей акторами.

(Про виставу дещо писав в огляді постановок за абсурдистськими авторами тут).

Наступним текстом продовжуватиму фестивальну тематику.
На черзі всеукраїнські та міжнародні фестивалі.