Світлана Барис «Микола Гоголь та двоїстість його мови». Частина 1

Миколі Васильовичу Гоголю – 210!
Вистави за творами та за мотивами творів Гоголя бачив російською, українською та англійською.
Кожен переклад так чи інакше впливає на похідний текст.

А як саме – знайшов відповідь у матеріалах Міжнародної науково-мистецької конференції «Магія культур. Магія Гоголя», яка пройшла в рамках VIII Міжнародного театрального фестивалю жіночих монодрам «Марія» у 2011 році.

Текстом доповіді Світлани Барис із Великобританії й маю в планах поділитися (текст об’ємний, тому буде із продовженням).

Світлана Барис (Великобританія)

Що ж втрачаємо у перекладах?
Микола Гоголь та двоїстість його мови

Вступне міркування

Nikolai Gogol – під таким ім’ям, що транслітеровано з російської, він знаний у англомовному світі. Знаний, як видатний російський письменник. Втім. Митець народився на Україні, його культурна ідентичність й творче мислення є українським. Транслітерація його українського імені – Mykola Hohol – демонструє суттєву небодібність до варіанту Nikolai Gogol. Культурна двоїстість цього майстра красного письменства особливо помітна у мові, лексиці й стилістиці таких його творів як «Вечори на хуторі біля Диканьки», «Миргород» і «Тарас Бульба».

Двоїстість особистості й мови Гоголя зумовлює немалі труднощі перекладу. Досить часто тонкі стилістичні відтінки його творів втрачаються у намаганнях переповісти їх англійською. У цій статті ми спробуємо довести, що для розуміння Гоголя та відтворення автентичного змісту й художніх особливостей його спадщини, котрі міг би повною мірою поцінувати англомовний читач, у якому існував митець.

Ми проаналізуємо й порівняємо декілька ранніх й сучасних варіантів перекладу творів Гоголя. Ми також з’ясуємо труднощі, що виникають під час їх перекладу на англійську і мають безпосереднє відношення до неповторної стилістики гоголівської мови. У висновках ми вкажемо на те, яким чином кожен з цих варіантів відображає передусім індивідуальність людини, що їх  створила, отже, на нашу думку, перекладачеві потрібно мати щось спільне із письменником – перекладач має сміятися, сперечатися й ставитися до життя так, як це робив Гоголь.

Двоїстість стилістики й мови Гоголя

І. Мандельштам, автор оприлюдненої у 1902-роти монографії, присвяченої гоголівському літературному стилю, стверджував, що саме неповторна мова вирізняє Гоголя поміж усіх інших російських письменників. Вона зумовлює цілісність стилістичної структури його творів. До Гоголя, та навіть до Пушкіна, російська література була позбавлена такої мовної своєрідності. Гоголь думав по-українськи, коли писав свої книги. У відомому листі до Максимовича він назвав українську «мовою своєї душі». І. Мандельштам довів, що всі твори Гоголя позначені присутністю особливого світобачення, що надто відрізняло його від інших митців, оскільки це світобачення зумовлювала й підтримувала мова його батьківщини – Малоросії.

Провінційне інтелектуальне й культурне життя України (відомої тоді під іменем «Малоросія») у першій половині 19-го сторіччя імовірно не задовольнило талант і творчі амбіції молодого Гоголя. Напевно, йому дуже кортіло потрапивши до Санкт-Петербургу і долучитися до загальноросійського літературного процесу. З іншого боку, як стверджує Джордж Лакі, «письменник-аутсайдер, що не належав од столичних літературних верств, мав певні переваги над петербурзькою елітою. Він міг привнести в російську літературу щось свіже й незвичайне, навіть вказати їй новий шлях розвитку. Але в будь-якому випадку, він мусив бути надзвичайно обдарованим й не боятися розірвати зв’язки із рідною землею. Такою людиною був М. Гоголь».

Переїзд до Росії змусив Гоголя замислитися над питанням про власну національну ідентичність, а згодом літературні критики по обидва боки російсько-українського кордонурозпочали тривалу дискусію, зумовлену двоїстістю його творчої особистості та мови. В одному з листів 1844 року (примітка перекладача: не можу зрозуміти загадкові для мене ініціали адресата листа «N.F.». Можливо, це «Микола Филипович Павлов» (белетрист і критик, відомий заувагами стосовно «Выбранных мест из переписки с друзьями», але його листа Гоголю 1844 року відшукати не можу. Тому подаю відомий уривок з написаного саме у 1844 році листа до фрейліни О.О. Смирнової. За змістом, ніби, те саме…) він писав: «Я сам не знаю, какая у меня душа. Знаю только, что никак не дал бы преимущества ни малороссиянину перед русским, ни русскому перед россиянином». Видатний політичний теоретик Михайло Драгоманов зазначив, що Гоголь залишився по духу українцем. Драгоманов також висловлював сум з приводу того, що вплив Гоголя на малоросійську літературу виявився меншим, ніж  на великоруську. Але й зазначив, що українцям не слід відмовлятися від нього, адже Гоголь був одним з найвідоміших українських письменників і одним з найвидатніших письменників світу.

Літературні критики нерідко говорять про «роздвоєність душі» Гоголя, яка відображає не лише його походження і особистість, але й особливості стилю його мови. Присутність українських слів у літературній мові Гоголя, особливо в оповіданнях з циклів «Вечори на хуторі біля Диканьки», «Миргород» та у повісті «Тарас Бульба» свідчить про те, що для творчості цього письменника притаманний білінгвізм. Але важливішим за саму присутність української лексики є те, про що пише Василь Чапленко у статті «Українські слова в мові Гоголя». На його думку, за своєю сутністю та формами мислення Гоголя, було нічим іншим, ніж українським Sprachgefühl, й ця особливість притаманна більшості його творів.

Досліджуючи текст його творів, ми відчуваємо, що Гоголь ніби подумки перекладає українські слова і вирази, він адаптує їх до правил російської мови. І. Мендельштам називає «перекладами думок або перекладами помислу». Такі «переклади» може зрозуміти лише той, хто чудово володіє обома мовами й здатен уловлювати тонкі нюанси розмовної російської мови. Саме цим пояснюється використання української фразеології й комбінування українських і російських слів у гоголівських творах. І. Мандельштам ілюструє цю особливість стилістики на прикладі поширеного в українській мові слова «смутний» («smutnyj»), що його Гоголь вживає у повісті «Тарас Бульба». Зокрема, словосполучення «смутно стояли» (гетьман і полковник) є похідним від таких суто українських виразів, як «смутно на серці», «на душі смутно» тощо.

Уважно проаналізувавши текст «Тараса Бульби», І, Мандельштам наводить ще більш переконливі докази того, що Гоголь практично повністю переклав власний твір з української на російську. Власне, саме завдяки такому попередньому авторському «перекладу», душа цього оповідання залишається українською. Письменник трансформував тексти українських народних пісень і адаптував їх до прозової мови своїх творів. Досить часто він також звертався до української граматики заради відтворення прихованого семантичного значення українських словосполучень. В оповіданнях зі збірки «Вечорів» й у «Тарасі Бульбі» почуття й настрої персонажів передано саме завдяки своєрідному відтворенню українського тексту російською мовою.

Зокрема Гоголь нерідко використовує характерний для української граматики окличний відмінок, коли герої його творів звертаються один до одного. Цей відмінок був елементом індоєвропейської системи відмінників, що лягла в основу санскриту, латини й класичної грецької мови. Він зберігся в українській мові, але зовсім не властивий російській або білоруській мовам. Приміром, такі російські звертання (у називному відмінку) я «Петрусь», «Парася», «голубка» у Гоголя замінюються на «Петрусю», «Парасю», «голубко» тощо.

Ще одним стилістичним засобом, який часто використовує Гоголь. Є українські синоніми, що походять з народних пісень, якими він захоплювався. Ці синоніми представлені у поєднанні з іменниками, дієсловами й прикметниками, й утворюють своєрідні синонімічні пари, такі як «куми-побратими», «виже-поживає», «тяжко-важко» тощо.

Переїхавши до Росії, Гоголь розумів, що імовірно він не зуміє писати російською так, як пишуть російські автори, не зможе втілити у своїх творах дух російської мови. У листі до П. Плетньова (1848) Гоголь написав: «О себе, покуда, могу сказать немного. Соображаю, думаю и обдумываю второй том Мертвых душ». Читаю преимущественно то, где слышится сильней присутствие русского духа. Прежде чем примусь сурьезно за перо, хочу назвучаться русскими звуками и речью. Боюсь нагрешить противу языка».

Але саме неповторність експресивності мови гоголівських персонажів вирізняє його з поміж інших російських письменників. Можливо, його велич полягає у тому, що переїхавши до Петербурга, він все одно залишився чужинцем-аутсайдером на Невському проспекті й сприймав російську дійсність крізь призму своєї української душі, характеру, світобачення. Десь на майже підсвідомому рівні Гоголь проводив паралель між собою й Пушкіним, коли розмірковував над творами поета, присвячені зовсім не російській тематиці (Кавказ, Крим, Грузія): «Поэт даже может быть и тогда национален, когда описывает совершенно сторонний мир, но глядит на него глазами своей национальной стихии, глазами всего народа, когда чувствует и говорит так, что соотечественникам его кажется будто это чувствуют и говорят они сами».

Едіта Баяновська у нещодавно виданій праці «Микола Гоголь. Поміж українським й російським націоналізмом» (2007) стверджує, що місто Петербург, до якого Гоголь переїхав у двадцятирічному віці, змусило його усвідомити своє українське коріння. Саме у цьому місті він збагнув культуральні відмінності, що відрізняли його від росіян, і саме тут він вперше відчув себе іноземцем: «Це добре відомий сценарій: крос-культурне зіткнення стає каталізатором занововіднайденого почуття національної ідентичності». В оточенні російської мови й культури Гоголь несподівано відчув себе українцем – «хохлом». Баяновська дійшла висновку, що в оповіданнях зі збірки «Вечорів» повною мірою зреалізовано нове світобачення Гоголя, що грунтується на контрасті між російською й українськими культурами.

Про українські «Вечори на хуторі біля Диканьки», «Тараса Бульбу» та англійські переклади Гоголя – наступного разу.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *