«Дика» десятка «Театральної риболовлі»

Виходячи з дати народження «Дикого театру»10 лютого 2016, вперше ми перетнулися в районі першої річниці насиченого функціонування театру, «вистави якого можуть психологічно травмувати». Хоча, персонально в моєму уявленні «травма мистецтвом» – це більше про режисерську безпорадність, але роботи незалежного театру направду у декого викликають обурення.

Власне, з обурення розпочався і мій візит до цирку. Так, саме на цирковій арені відбувалася дія вистави «Афродизіаки». Оглядовий текст про виставу, пам’ятаю, писав ранком у львівській кав’ярні, коли столичний потяг вже прибув, а до денної активності ще було купа часу. Емоції після київського перегляду дещо вщухли, але тримали настільни, що текст вийшов жорстким, далеко не компліментарним, і жодим чином не збирався пом’якшуватися запашною львівською кавою.

Якщо винести за дужки все, що викладено в тексті, основне непорозуміння лишається в зоні сценічного простору. Ані тоді, ані сьогодні не можу знайти відповідь, нащо було заходити на циркову арену без використання можливостей цього ресурсного майданчику.

Разом із тим «дике» знайомство змусило говорити про появу в Києві театру, який розуміється на промоції, вміє та користується інструментами PR, на «ти» із сайтом та соцмережами, яскрава айдентика в оформленні власного ютуб-каналу… Все це суттєво підкупало, саме тому місяця за три зробив другу спробу – вистава «Том на фермі». На сторінці у фейсбуці (тоді ще виокремленого проекту «Театральної риболовлі» не існувало) написав «Як у виставах з’явиться режисура – дайте знати» і спокійно перегорнув цю сторінку.

У жовтні 2017-го проходив Taking the stage від Британської Ради в Україні. І якщо заявка від Антона Литвинов на «Загадкове нічне вбивство собаки» була 50/50, то Максим Голенко «Лейтенантом з острова Інішмор» (на той момент ще не «Кицюня») змусив написати наступне: «І, да, цей фрагмент упередив моє рішення про поставлену крапку на «Дикому». Практично впевнений в тому, що вистатві бути. Вже чекаю!»

Допоки тривали репетиції, ситуацію до гори дригом перевернула наступна вистава. В просторі Центру Курбаса довелося відчути, як воно, «Бути знизу». Лід сприйняття танув, вистави почали переконувати, режисерські рішення займалися необхідним – дивували…

Максим Голенко в ступені МакДони просто підірвав. Ірландщина в українських реаліях, брутальність в цнотливості, гострота та сьогоденність… В «Кицюні» зійшлося все. «Дикий» підкорив, хоча й давав зрозуміти минулим досвідом, що може бути всяке…

Зустріч з «Віталіком» сталася в рамках I Всеукраїнського театрального фестивалю-премії GRA. В номінації схлеснувся «несправжній герой» – «Улісс» сьогодення із виставою «Тато, ти мене любив» театру «Золоті ворота». І до самого моменту оголошення переможців раз за разом переповторював в обговореннях, що за рівнем задумки – «Тато» – більш виграшний варіант. А от за чистотою виконання саме фестивального показу «Віталік» вирвався на цілу голову. Власне, підсумки говорили про те саме.

Мій театральний сезон 2019/20 стартував «Гей-парадом». Вчергове насолоджувався чітким позиціонуванням, розумінням свого глядача, дотриманням концепції театру, сміливості та рішучості на шляху до власної мети. На додачу ще й вистава зачотною вийшла.

Якщо експерименти «Дикого» в зоопарку чи спортзалі пропустив, то на прем’єру «Кайдашів» відправився у Сорокотяги. Крутість автентики зашкалювала. Про 24/7 інтернету в смартфоні не йдеться, щастя, коли просто зателефонувати є можливість. Решта – село, люди зі своїми буденними турботами, малозадіяний палац культури та непосидючі столичні актори – сільська дивина на добру місячну декаду. Для більшості місцевого населення «Дикий» став першим театром в їх житті. І все це одночасно чисто і брутально, небуденно та яскраво, подієво та незабутнє. І не тільки для селян.

Театр залишився вірним своїм соцмережевим вигадкам, тому промо відео «диких» «Кайдашів» було непереборне бажання зафіксувати зібранною колекцією.

Представленість «Дикого театру» на порталі «Театральна риболовля» не обмежувалася тільки виставами. Команда завжди фонтанує інфоприводами, які знаходили своє відображення на сторінках порталу. Будь-то календарні привітання, огляди будь-якого аспекту театрального буття, чи маркетингові тексти (наприклад, про ситуативний SMM).

Більш того, частина мого авторського курсу з «Креативного менеджменту» проілюстровані кейсами «Дикого театру».

Окремий театральний прорив стався під час минулорічної київської конференції TED, де театр виступив із перформансом. І допоки відсутнє відео – текст на порталі – найбільш детальна інформацію про те, «Коли опускаються руки».

Друга половина 2019 року ознаменувалася планами театру по зняттю деяких вистав з репертуару. Знову-таки раціональний маркетинговий підхід до театральних проводів вистави в останню путь. Приблизно у такий спосіб поповнилася рубрика порталу «Веселі поховання». Прощальні тексти вийшли напередодні останніх показів «Ми всі дорослі люди» та «Асексуалів» (щоправда, текстове прощання із «Асексуалами» видалося яскравішим за саму виставу, ІМХО).

Нетиповістю та неподикому «диким» видався експеримент спільного проекту театру із Станіславом Мойсеєвим (інтерв’ю напередодні прем’єри). Не знаю, чи впишеться коли-небудь «Акула» в канву театру, але переглянутий варіант вистави залишив цілком конкретне враження потойбіччя доволі грамотної режисури, яка була зроблена виключно для себе. Глядацький контакт виставі вочевидь був не потрібний.

Остання переглянута за часом вистава «Дикого театру» (і, власне, остання з випущених на сьогодні) – дитячий хорор «Синя борода». Продюсери впевнено крокують на розширення своєї цільової аудиторії, продовжують робити неймовірну роботу з формування свого власного глядача та просувати моду на ТЕАТР в маси. А маси, в свою чергу радують команду театру Sold out та продовжують кожною своєю новою прем’єрою підривати болотисту місцевість українського театру.

Театр впевнено наближається до своєї першої п’ятирічки вже за рік.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *