Недовикористаний всесвіт театру ляльок

Гарно було б мати можливість зазирнути у голову іншим, та дізнатися про певні основні засади їх сприйняття буття… Проте, ані можливості, ані мієлофону для считування думок…
Тому збір інформації триває досить повільно.

Прикладом, спілкування навколо вистав театрів ляльок з числа фіналістів фестивалю-премії GRA проілюструвало, що у свідомості не те що пересічного глядача, а навіть досвідчених театралів, лялькарі зі своїми виставами так і лишаються у розділі дитячих спогадів рівня ширмового Колобка. Тому, звісно, все що виходить за межі шматка поролона, який стрибає за ганчіркою – виглядає новаторством, й потрапляє у розділ експерименту.

Причин до такого – з двох сторін. З одного боку – навіть ті, хто про театр пише та оглядає, вже й не пригадують здебільшого, де та доріжка до Театру ляльок. А з іншого, й лялькарі існують у розслабленому режимі, коли можна зупинитися на досягнутому, виїжджати на досвіді минулих років, а інколи, епох.

Факти – красномовні. Більшість театрів ляльок України не видно й нечутно поза маленьких осередків їх існування. Події та прем’єри проходять тишком-нишком. Існуючими медійними формами висвітлення також мало хто користується. Сайти, сторінки соціальних мереж здебільшого наганяють сум. Виключення – по пальцях руки. Тому й не дивно, що навіть досвідчені у театрі можуть лишатися поза осередок лялькарів.

Ще одна сторона питання – низькорівневий театральний менеджмент навіть там, де нещодавно він ще був присутній. Просто чорна ТОР-менеджерська полоса у двох київських театрів ляльок, результатами керівництва яких стали кадрові питання (текучка кадрів), розбазарювання вистав (у листопаді 2020-го виповнюється 5 років «пекторальному» «Оскару» Михайла Урицького – виставі, яку втратив Муніципальний театр ляльок разом із режисером) та маркетингові проколи (фестиваль pUPpet-2018). Щорічну нагороду премією НСТДУ у ляльковій номінації дісталася режисерові Вінницького театру, успіхів якого ніхто назвати не може.

На цьому фоні дуже тішить наявність серед лялькарів останнім часом прикладів яскравих подій. Два роки поспіль яскрава та потужна програма фестивалю «pUPpet»Ньюсмейкерами продовжують залишатися театри ляльок Харкова (вистави Оксани Дмитрієвої) та події вечірньої сцени Одеського театру ляльок («Інтерв’ю з відьмами» та «Баби Бабеля» Євгена Корняга). Саме вони й пробиваються до участі у фестивалях, завдяки ним відбувається повторне (після дитинства) знайомство з театром ляльок.

І це при тому, що за нафталінновою складовою приховані як глибинні сюжети (трактування «Пан Коцького» Сергія Брижаня у розрізі «Ревізора»), та наявність нескінченого космосу у здавалося б такій простій ляльці, в якій прихована велика таємниця. У тому числі й про устрій буття…

Феномен, известный как «Балаган», представляет собою овеществленную идею мироустройства, сохраняемую в другой реальности. Наверное, ее местоположение следует уточнить. В ту пору, когда мировая энергия еще не поляризировалась, сгустившись на полюсах вселенной, обозначаемых Рай и Ад, стихии принадлежали духам среднего мира, по природе своей склонным к систематизации сущего и программированию. Со временем средний мир, теснимый монотеизмом и цивилизацией, удалился в четвертое измерение. Отгородился от человечества своеобразным экраном и унес с собой модель мироустройства. Исследователи, придерживающиеся ориентации Дроссельмейера, называют такую модель «Балаган», я же для упрощения называю ее «Балаганчик»: его можно представить себе в виде механической шкатулки с кукольным театром и встроенной в него шарманкой, играющей традиционные мотивы из музыки сфер. На театрике же «Балаганчика» проворачиваются вечные сюжеты, положения и коллизии, которые мы можем созерцать лишь в отраженном виде, на экране. Эффект «Балаганчика» есть не что иное, как теневая проекция движущихся согласно своим программам механических фигур, которую мы принимаем либо за свою жизнь, либо за свое искусство.Если художник догадывается о вторичности  нашего бытия, он, стремясь постичь первопричину, прорывает экран, дабы ему открылось устройство загадочной машинерии. Но, заглянув в другую реальность, он видит не желанный механизм, а человекоподобную куклу, что еще раз доказывает, что человек есть частный случай куклы, а не наоборот.

Что же касается самой машинерии «Балаганчика», то сегодня уже более чем очевидна ее элементарность. Установлено, что она должна обладать считывающим и воспроизводящим устройством и набором цилиндров, в которых хранятся программы, о характере которых вы можете составить представление, читая Диккенса и Гофмана.

В век ЭВМ уникальность такой машинерии представляется наивной. Более того, программы ЭВМ не материальны, в отличии от программ «Балаганчика», что существенно, если речь идет о другой реальности, с нашей точки зрения ирреальной.

Тем не менее мы не имеем достаточно оснований отправить громоздкую и уже поврежденную временем машинерию «Балаганчика» в музей старинных автоматов, отказав ей тем самым в праве участвовать в формировании наших судеб и некоторых книг, поскольку передать это право сегодня практически некому.

Ірина Уварова
«Повесть об одном домике»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *