Мій Шмітт. Версія 2020 року

Розуміння, що ТО БУВ ШМІТТ, прийшло багато років потому, коли бачені кінофрагменти одного «Розпусника» накладалися на іншого, у тоді ще театральному підвальчику біля Верховної Ради.
Але, про все за порядком.

Друга половина 90-х – початок двохтисячних – це був час, коли експерименти з телебаченням тримали глядача. До офіційної сітки потрапляло багато цікавинок, з’явилася ціла плеяда культових ведучих… Але й був свійт телевізійний «даркнет», коли невідомо о котрій годині, до одного з віщателів врізався хтось, хто видавав в ефір щось неможливе. Ані розкладу, ані анонсів… Повна невідомість та стовідсоткова інтрига. Побачити після радянського кінематографа європейські шедеври – заради такого можна було ніч не спати – «Фанні і Александр» закінчувався десь близько третьої ранку… Й все без жодної підготовки – той самий Бергман виглядав подібно до нерозшифрованих давньоєгипетських написів… А перехід до такої кіноестетики після офіційного пострадянського раціону був не з найпростіших.

Певним перепочинком був французький кінематограф. Й однієї ночі, звісно, без початку, без титрів, на екрані розгорнулася метушлива, смішна, відверта історія про Дені Дідро, таємний друк його енциклопедії, інтимні ігрища та експерименти з музичними поросятками. Діалоги були виписані так, що десь з середини фільму я схопив свого касетного магнітофона, під’єднав шнурком до телевізора, й записав кілька з них. Сцена монологу Дідро перед Абрахом про філософію, як випадкову жінку, – придумана, втілена, зіграна, знята – ОХ як (кадр-ілюстрація зовсім іншого епізоду, щоб уникнути спойлеру)!

Той самий Дідро, його психологічна кошко-мишковість із мадам Тербуш у блискучому дуеті Ігоря Рубашкіна та Катерини Кістень – це вже перший мій театральний Шмітт у січні 2009 року. Саме тоді ім’я драматурга з програмки поєдналося із давньобаченим фільмом, набуло об’єму та пробудило бажання до читання автора. А там виявився справжній космос!

До «Розпусника» Театру на Печерську завітав ще другого разу – матусині гостини в Києві мали отримати й театральне забарвлення. Обирати треба було щось гарантовано-перевірене, тому зупинився на Шмітті. Вона переглянула виставу, й дорогою додому зауважила «Гарно грали, проте, тема мені не сподобалася!» (приблизно ті самі тези у неї були й до «Майстра і Маргарити», між іншим). А мені прямо навпаки, і тема, і форма, і режисерські закладені інтерактиви – все було туди як треба. Два перегляди, й обидва відбувалися у досить зажатій глядацькій аудиторії. Дуже стримане сприйняття, іноді підхіхікування, яке навіть не поряд із тим, що відбувалося у мене всередині. Перші ряди не дуже полюбляю, тому сідаю далі від сцени. Проте кожного «Розпусника» включався до взаємодії Тербуш із залою – за задумом вона обирає чоловіка з числа поручсидячих, до якого спрямовує власні філософські викладки… Й двічі акторка натикалася на непробивну глядацьку стіну. Після чого ловила мій відкритий погляд, й обидва рази робила добивку у глядача поодаль від сцени.

«Амнезія» Львівського театру Курбаса свого часу розсунули кордони мого власного лінійного сприйняття бачених до того вистав. Тренінг акторської імпровізації на шміттівські теми перетворився на складне полотно, де сімейна ситуація вийшла у надсистемне, отримала втілення набагато ширше за побутовість та у досить аскетичній сценографії виглядала суперстильово.

Про наступні твори Шмітта інакше як антологіями і не скажеш.
Абсолютно точно, що обрати ТОР з ТОРів текстів автора навряд зможу. Абсолютно нереально уявити, у який спосіб може конкурувати, прикладом «Десять неіснуючих дітей мадам Вонг» із «Двома добродіями з Брюсселя»… Але до числа більш улюблених текстів безумовно входять «Загадкові варіації».

Надневдячна робота режисера, який намагається перенести ТЕКСТ на сцену. У випадку зі Шмітом – це провал на рівні задуму! Адже автор давно (а можливо й ніколи) не був про слова. Він – про знаки, символи, відчуття… Те, що не запхати у речення, а можна хіба що натякнути з їх допомогою.

Історію про те, як з різницею у кілька днів переглядав «Загадкові варіації» аматорського театру на академічного – багаторазово розказував (окремий текст тут). Коли мінімальні декорації режисерки народного театру виявилися глибшими та переконливішими за грандіозну вибудовану статичну сценографію та гру талановитих акторів, які опинилися у слабенькій режисерській ополонці. То був насправді дуже вражаючий дисонанс, який остаточно знищив пієтет перед званнями, регаліями тощо. Й до нині на порталі «Театральна риболовля» – жодних підводок, типу дуже народний чи вельми заслужений постановник тієї чи іншої вистави. Тільки ім’я, яке підтверджується (або не підтверджується) із кожною новою роботою.

Лідером серед переглядів шмітівських втілень маю роман «Оскар і рожева пані». Про нього також багаторазово писав, і поокремо, і у режимі зіштовхування лобами абсолютно різних постановок, і через виловлювання цитат книжкових та кінематографічних (єдина на сьогодні кінопостановка за «Оскаром» зрежисована самим Шміттом). За підсумками антологізації твору з’являється наочна можливість переводу безпредметно-театральної дискусії до категорії більш прагматичної, де аналіз говорить про виставоштапмовку Олексія Кужельного (бо давно не про мистецтво), про навмисну сльозогінність вистави Ростислава Держипільського (бо про збір коштів на палеативну медицину). Єдиний з бачених та рекомендований до перегляд – лялькова версія Михайла Урицького – тут без нахрапів та вишибання жалості.

У листопаді 2012 року з’явилася перша версія «Оскара» Урицького на сцені учбового театру КНУТКіТ, із тоді ще студентами (кожен з яких на сьогодні відома медійна особистість), до постановок на професійній сцені та справжньою окриленістю роботи. Попри студентськість, вистава вже на тому етапі змусила про себе говорити – бережність дотику до матеріалу здавалася неймовірною.

Й цей вихід за межі окремої історії помираючого хлопчика, із кожним наступним театральним втіленням тільки посилювалася. Прем’єрні покази відбулися на сцені Київського муніципального театру ляльок. Від цього театру вистава брала участь у «Київській пекторалі», де на 24 році існування премії спричинив справжню революцію, коли вперше за історію існування до шорт-листа категорії «Краща вистава року» увійшла робота театру ляльок. Тобто, разом із «Лісом» Богомазова та «Безталанною» Білоуса конкурував «Оскар» і, що стало ще неймовірніше для спільноти, переміг. Михайло Урицький того року став переможцем і у номінації «Краща режисерська робота». Його «Оскар» випередив «Співай, Лоло, співай!» Дмитра Богомазова та «Сталкерів» Стаса Жиркова. Й, звісно, що конкурси та премії – далеко не завжди про мистецтво – це той випадок, коли все зійшлося.

Зібрана антологія постановок за творами Шмітта показує, скільки всього ще не баченого… А три вересневі прем’єри 2020 року – яскраве тому підтвердження.

Більш того, до українського театрального прочитання дісталося лише 10 творів. Тому не складно випереджати сцену книжками – переклади регулярно виходять у львівському видавництві Анетти Антоненко (переклад Івана Рябчія). Ще більше можливостей у тих, хто читає в оригіналі…

Саме тому тема «Мій Шмітт» всього лише підбив проміжні підсумки станом на 2020 рік, та вже чекає свого продовження.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *