Улов до Дня рибалки. Сезон 2018/19. Впольовані «Золоті рибки» (Частина 3)

Підійшов до свого фіналу проект «Театральної риболовлі» щодо підсумків сезону 2018/2019.

Спершу в оглядах, згодом – у розсортованих за корзинками виставами, пройшовся по «Обгризаним скелетам», «Недосмажанню»… Опублікована більша частина впольованих «Золотих рибок».

На солодке – ТОР-10 вистав, які мав нагоду, щастя та задоволення переглянути протягом звітного періоду. Наразі – та десятка, яка створила справжнє диво, мене як глядача – пронизала наскрізь, після чого тримала ще певний довгий час у своєму полоні.

Вершина улову сезону – 10 вистав зі 150 переглянутих. У загальному вимірі – 7% беззаперечного театрального щастя. А це, думаться мені, зовсім не мало, та надихає на віру в театр та його справжню магічну силу!

Тож, в десятці два «Гамлета», двічи представники одного театру прорвалися з двома і трьома (!!!) виставами в ТОР, дві пари вистав одного режисера, дві пари – за п’єсами одного автора, дві моновистави, одна польська вистава, три – з українських театральних колисанок – Львів-Харків-Франківськ, решта – 6 із 10 – роботи київських театрів.

Тепер про все це більш детально.

ТОР-10 вистав сезону 2018/19

В цій блискучій десятці – дві вистави другого перегляду та кардинально різного післясмаку (відносно похідних вражень).


Перша «12-та ніч, або Що захочете» на сцені Театру драми і комедії на Лівому березі перегядалася бурхливо, емоційно та із розумінням необхідності повторити ще під час шекспірівської комедії у постановці Дмитра Богомазова. Фейерверки молодості, дотепості, розсип режисерських знахідок та акторської насолоди від процесу – автоматично перекидується на глядачів. І далі акт мистецтва триває вже спільно.

Другий перегляд знімає першо-захоплюючий шар і дає акцент на конструктор, в якому переплетені всі елементи вистави, так щедро здоблені режисером, та які дарують неймовірне піднесення по завершенню.


Історія зі «Сталкерами» Стаса Жиркова – цілком протилежна. Перша зустріч на великій сцені Молодого театру залишила досить дивне враження від кон’юктури та прогинання під глядача. По-перше – вистава, поставлена на камерній сцені – розтягнута до великої (і зображення пішло тоді пікселями), а окремі мізансцени промовлялися на потребу тих, хто шаленіє від брутальностей зі сцени.

З того перегляду минуло чотири роки. Вистава обкаталася великими сценами. Позбулася нальоту миттєвості. І текст Павла Ар’є зазвучав! І рухи здобули змісту. І сама вистава унеможливила сприйняття себе як чогось порожнього та приваблюючого матерком зі сцени. «Сталкери» отримали прописку на великій сцені Театру драми і комедії на Лівому березі і подібно коньяку, що настоявся, відкрилися справжнім та неперевершеним букетом.


Чаклунство вистави «Дім на краю душі» того самого Театру драми і комедії на Лівому березі (а де вже їх ТРЕТЯ вистава з десятки) в слова ще не складаються – настільки структура летюча та ледь вловима. Драматургія, як та лінія життя – йде до певної точки, після чого роздвоюється, та переходить з одного міфу у зовсім інший (прямо за мотивами Дона Нігро). Аналогічне роздвоєння в усьому іншому – словомовні тексти, які нашаровуються на тонкокроєну мову тіла, проковтуючий сценічний простір та голочка, яка застрягає в голові міцно та надовго. Як це виходить у режисерки Тамари Трунової – ще варто дослідити. Певно, це й називається ЗРЕЗОНУВАЛО… Враження та післясмак – саме такі!


Думаю, що жодний тоталізатор не могли би передбачити наявність в топ-оф-зе-топ наступні дві вистави. ProEnglish Theatre, який народився в нетрях шулявського підвалу, за два роки нашого творчого знайомства зробив не просто стрибок, а неймовірний ривок. Камерний простір виштовхує глядача у театральний всесвіт. Сценічний мінімалізм та творча універсальність роблять вистави театру окрасою зібраної колекції «Театральної риболовлі».


«Морфий» Михайла Булгакова – це «A Morphine» в просторі англомовного ProEnglish Theatre. Моновистава яку цілком можна сприймати навіть за умови недосконалого знання мови. Вистава – в кращих зразках психологічного театру. Кооперація (враження, що безмежних) акторських можливостей виконавця головної та єдиної ролі Юрія Радіонова та режисерських напрацювань Алекса Боровенського в чорному просторі мікрозали дають вибухом за вибухом і любовні переживання, і самокопання, і самознищення персонажа. І все це в магнитичній оболонці, від якого відірватися просто неможливо.


Сюжет ще однієї роботи Алекса Боровенського в просторі ProEnglish Theatre – «Swipe Left» – може бути знайомою за художнім фільмом «Ідеальні незнайомці». Скелети з шафи давніх друзів та родинних осередків вивалюються на авансцену крізь універсальний комунікатор нашого часу – мобільний телефон. Стрічку кілька разів перевидавали новими акторами, і тому у передчутті перегляду цілком можливі побоювання повторів або кіноцитати. І нічого подібного! Театральні можливості та режисерська винахідливість дають змогу отримати абсолютно оригінальне трактування, із переконливим образом вистави та яскравими акторськими роботами – у кожного широке поле для беніфісного виходу та партнерських пінг-понгів, які органічно використовуються у постановці.


З роботами головного режисера Одеського українського музично-драматичного театру ім. В. Василька Іваном Уривським перетинався цього сезону зовсім на інших майданчиках. Відтворена нордична трагедія без скандинавської геолокації відбулася з твором Августа Стріндберга, де вибухова суміш з візуального спокою, філігранної чіткості рухів, картинних мізансцен та режисерської невгамовності плине під акомпанемент виробничого вентилятора. І коли сміливість режисера знаходить резонанс з акторською готовністю – вулкан вибухає всіма земними стихіями (вентиляторним подихом, цівкою зі шлангочки, блимаючим вогником свічки та сиплячої землиці). Абсолютним п’ятим елементом стає «Фрекен Юлія» на сцені театру «Золоті ворота».


Від київських театрів віддаляємося в регіони, до нових зустрічей із добре відомими режисерами. Цього разу Іван Уривський в просторі Львівського театру ім. Леся Курбаса із «Перехресними стежками» Івана Франка. Говорити лише про прагматизм, з яким зроблено виставу, не доводиться. Так, поєднання та математичний розрахунок, безумовно, присутні. Але все прораховане запаковано до оболонки, недоступної іншим видам мистецтва. Від того, що відбувається на сцені – фізично забуваєш дихати. Фірмовий символізм режисера, сконструйовані візуальні загадки та акторські роботи, які просто зачаровують.


«Звірячі історії» – колекція людських архетипів під збільшувальним склом, зібраних та викладених езоповою мовою Доном Нігро, та зіграних харків’янами із «Театру 19». Що не Павич чи Індик – вісканований персонаж з повсякденного життя. Що не епізод – то фрагмент з поточного життя. Але сила вистава не тільки у віддзеркалюванні. Більше – у тому ефекті, який дозволяє сміючись прощатися зі своїми траблами, чи, бодай інакше їх сприймати… Крізь іронічну призму. В загальному випадку «Звірячі історії» – це яскравий приклад, як за наявності вдалої драматургії та основ акторського ремесла (етюдів) за наявності ґрунтовної режисури (Ігор Ладенко) отримати рівневий та резонансний продукт (а, ну і, звісно, блискучий музичний смак!)


Театральний сезон минув під знаком Гамлета – адже цілих дві вистави за трагедією Шекспіра опинилися в ТОР-10. Безумовно, кількість постановок «Гамлета» перевалила в категорію «безліч», і разом з тим знаходяться митці, які в цій, здавалося, вичерпаній темі, знаходять щось своє, унікальне, яке з новою силою підриває театральний простір, стає подією, не залишає байдужих…


Свій «Hamlet» Ростислав Держипільский розгледів у підвалі Франківського драмтеатру. Там, власне, і поставив. До автентики нео-опери ще не доїхав – перегляд вистави був в рамках фестивалю-премії GRA з неменшими експериментами щодо адаптації. У випадку з франківською постановкою, логіка та холодний розрахунок майже не діють. По окремому – такі собі прості складові. Але вкинуті до єдиного котла та доведені до кипіння – просто виносять мізки! Задум, режисура, актори, музичне рішення із живим виконанням… І коли вони проникають один в одного, а потім цією кликотячою сумішшю – в глядача – приходить  відчуття розчавленості дерев’яними насестами та приємна нега всім тілом. Вдоволення від того, що бувають в життя подібні моменти.


Єдина вистава закордонного походження – «Історія принца Х.» Яцека Маліновського Білостоцького театру ляльок. Цю моновиставу поляки привезли на фестиваль pUPet і яка незрозумілим чином залишилася без нагород. Так, яскраві роботи на фестивалі були, але настільки проникливої в атоми організму – навряд. В цьому випадку – також «Гамлет», також Шекспір. До того, в хронометраж 60 хвилин вмістилася вся трагедія, більш того – практично без тексту. Незрозумілість перших хвилин вистави переходить у невідривність існування одного-єдиного актора в межах вигаданого простору  із черепами-партнерами, із символами та простими речами, які спрацьовували каталізатором під дією актора. Гамлет простий та не надривний, лаконічний та всеосяжний підкорив глядача, але не журі… Залишився виключно глядацьким переможцем.


Підсумки 2018/2019 років здебільшого підведені.

Новий сезон – у повному розпалі. І вже приніс у сіткі «Рибалки» і обгризаних скелетів, і золотих рибок. Але підсумовувати їх – то вже зовсім інша історія до Всесвітнього дня рибальства.

Далі буде!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *