Улов до Дня рибалки. Сезон 2019/20. Фестивальна частина А

Підсумки театрального сезону 2019/2020 від порталу «Театральна риболовля».
Частина третя.
Про театральні фестивалі
Фактологічна частина («Амплуа», «JoyFest», «Марія», pUPpet)

Протягом сезону фрагментарно, або повністю вдалося відвідати ВІСІМ фестивалів. І якщо про одні з них огляд не скласти (виходячи з одної-двох переглянутих вистав), то про інші є чим поділитися більш детально.
Про це, власне, у цьому розділі.

«Амплуа»

VII Міжнародний фестиваль драматургії та витончених мистецтв «Амплуа» насичену програму мав на початку жовтня у Коломиї, а під кінець місяця фестивальні покази відбулися на театральних майданчиках Києва.

З усієї програми бачив всього одну виставу, проте, яку!
Саме фестиваль «Амплуа» познайомив із простором «Театральна лабораторія», де просто не відриваючись спостерігав за «Діалогами з клітки» (реж. Ігор Шуб). Те що називається, вдало зайшов – вистава миттєво потрапила до впольованих «Золотих рибок», й про фестиваль стала нагода згадати у такому ракурсі – адже ні про що інше особисто розказати не можу.

JoyFest

З VII Міжнародним театральним фестивалем JoyFest мене скоріше перетнули знайомства, ніж плановий туди похід.

Перше, що впадає в око – широка міжнародна представленість – заявлено 19 країн, й на цьому фоні – досить умовний медійний розголос. З баченого – наповнення глядацької зали відбувалося за принципом діаспори (хоча, це виключно на прикладі трьох вистав, на яких був присутнім). Ну й відсутність сформульованого фестивального позиціонування перетворює подію у центрі Києва на фінал «Пісні року» – на сцені всі, хто доїхав.

Перша жива зустріч із давно віртуально знайомим Franco-театром відбулася під «Коматозників». Сценічне втілення тексту продуктивного чернігівського драматурга Юрія Васюка (постановок якого все більше й більше театрами України), в режисурі непересічного чернівецького режисера Івана Даніліна відбулося у коломийському театрі. Загальне враження, безумовно, скласти вдалося… А ось низка технічних накладок підказує, що виставу швидше треба бачити на рідній сцені, або у гастрольному варіанті із якісною підготовкою.

Покази ще двох фестивальних вистав, «Відьма» та «Dayîk», залишив на середині. Тут ще менше було з підготовки та пропрацюваня матеріалу. Іранську «Мати» («Dayîk») без відповідної готовності сприймати кілотонни монотонного транслювання завченого тексту п’єси – не можливо. А подібний напрямок театру – далеко не те, заради чого готовий інвестувати свій час у театр.

Й навпаки, коли вистава ставиться «на колінці», і безкінечні кочові переходи виконавців сценічним простором – аналогічне «НІ» щодо проведення часу із задоволенням. Цілком можливо, що таке пересування й виглядає органічним у рідному просторі вистави «Відьма» Академії театру і кіно ім. Діма Амора (м. Тель-Авів, Ізраїль) – виставу показують у просторій церкві. Ну а перенос її на сцену без жодної адаптації виглядає швидше як «галочка» про участь у міжнародному проекті. Хто там що потім згадає…

«Марія»

Суттєво здає позиції творчий форум на камерній сцені Національного театру ім. І. Франка. XVI Міжнародний театральний фестиваль жіночих монодрам «Марія» пройшов зовсім сумненько. Позалаштункова ситуація із фінансуванням фестивалю, але для бодай якого різноманіття програми, було розширено число представленості вистав франківців (й виглядало це підгадуванням репертуару під подію). Міжнародна представленість пішла або повторами (як минулорічна польська «Солодка»), або відверто позаформатними виставами («Німеччина-Сендвіч» з Кельна або «Спокушені спрагою» з Кривого Рогу).

Від позиціонування жіночих монодрам фестиваль відходить все далі й далі – вже не нехтують ані музичними, ані пластичними постановками. Про моноформат також обережно замовчується. Фестиваль скочується до простих зустрічей старих друзів. В історії залишилися конференції із цікавими доповідями.

Найсильнішим враженням «Марії» стало знайомство із львівським «Театром у кошику». Новели Стефаника у постановці Ірини Волицької «Білі мотилі, плетені ланцюги…» перетворилися на магічне дійство у виконанні Лідії Данильчук. Справжній потужний театр, який не відпускає увагу ані на секунду.

Майже у перетин Києвом одночасно відбувалися два фестивалі – для зручності планування театрального вибору, «Театральна риболовля» готувала зведені таблички вистав фестивалів «Марія» та pUPpet.

pUPpet

Київський міжнародний фестиваль театрів ляльок pUPpet проходив втретє. При високому рівні представленості учасників, фестиваль хоч і повільно, проте здобуває й відповідний організаторський рівень. Цього сезону він красувався як Хрещатиком під час святкової костюмованої ходи, так і театральними сценами столиці.

Направду крутих театральних зустрічей було вдосталь. «Байки з тіней» від сербського Театру юного глядача, де в легкій ігровій формі глядачу доносяться мудрості Лафонтена за допомоги тіл акторів та гри світла із тінями. Італійський народний театр – традиційний, яскравий, постійно актуальний та неймовірно енергетичний. «Арлекінада» від театру ляльок «Bambabambin» – це органіка та професійність, після якої не хочеться залишати залу, а хочеться натиснути на повтор та пережити все це ще раз.

У певному сенсі бенефісним фестиваль став для режисера Євгена Корняга. Його виставу «Баби Бабеля» привезли Одеський театр ляльок, а «Сестри Грайї» дісталися Києва з білоруського міста Молодечно.

Піти на Корняга – це точно не дізнатися сюжет п’єси (й не тому що зазвичай ніякої існуючої п’єси не існує). Це потрапити до особливого світу митця, з яким можна бути згодним чи не дуже. Не можна одного – бути байдужим. Спосіб творення вистав – позашаблонний. Актори – функції, які вміло та точно розставлені по «нотному стану» постановки. Й далеко не завжди режисер потребує всього актора повністю – іноді достатньо лише його рук, обличчя, або контура оголеної статури… Буває й навпаки, коли цілий батальйон акторів кидається на задоволення потреб окремої ненаситної велетенської ляльки… Грецько-міфологічний світ під телескопом, та одесько-бабельний під мікроскопом – повнісенький театральний кайф.

Справжнім подарунком став харківський «Чевенгур», який поставила Оксана Дмітрієва за мотивами Андрій Платонов, та чеховська «Каштанка» Віри Відової з Хорватії. Складна психологія літературних першоджерел підкорилася лялькам. Через функціональну, продуману та точну сценографію, зусиллями вправних акторів, режисерським вирішенням – вистави приголомшливі та магнетичні. Власне, їх члени журі й оголосили лауреатами Гран-прі (серед вистав для дорослих та серед дітей).

Окремо – театр ляльок провінції Сичуань. Їх до конкурсу ніяк не прикріпити, оскільки китайські тисячолітні традиції – це занадто інша галактика. Проте, програма з дев’яти окремих номерів – це як готування глядача на повільному вогнищі. Спершу актори своєю майстерністю забезпечують подив та захват, потім доводять до бурління, ще згодом –до кипіння… А після того, як здавалося, куди ще – до емоційного піку. Такої розжареної глядацької зали давно не пам’ятаю.

pUPpet має блискучі напрацювання та відповідний рівень фестивалю. Всі сподівання, що й надалі він приростатиме якісним менеджментом, заведеться дружба із маркетингом. Яскравого шляху «Ляльковому світу твого міста»!

PS. Наступного разу про фестивалі Open Golden Gate Festival, GRA, Pro.Act Fest та «Київську Пектораль».

PPS. А хорватську «Каштанку» встигли зафільмувати OpenTheatre, тож, відеоверсія доступна в інтернеті для розуміння того, що таке рівневий сучасний театр ляльок.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *